Читати книгу - "Замок у хмарах, Керстін Гір"

вона нахилилась до Монфора трішки ближче й подивилась йому просто в вічі. — Але ви, мабуть, не дуже. У жодному разі я не працюватиму приватною нянею для людей, які пакують собак у сумки, і байдуже, скільки вони за це платять. — Вона говорила тихо, але рішуче, і її слова повільно стирали посмішку з обличчя власника готелю. — Ви найняли мене для догляду за дітьми з дев’ятої ранку до пів на сьому вечора, і чимось іншим я займатися тут не буду. І взагалі, я працюю під час своєї відпустки лише тому, що моя мама працювала ще для вашої мами. І якби я припинила свою працю, вона б дуже засмутилася. Вона любила «Замок у хмарах».　

В іншому кінці кімнати олігарх був зайнятий тим, що знімав Дашу і Фію з коника і, приклякнувши, спілкувався з ними. Проте всі інші спостерігали за суперечкою із виряченими очима, і тільки Стелла Єгорова знуджено розглядала свої нігті.　

— Ви хочете зі мною посперечатися? Ви знаєте, скільки виховательок зі шкіри пнуться, щоби отримати цю роботу? — Дратівливий Роман повністю втратив над собою контроль. На його чолі знову набухла вена люті.　

— Ну, давайте! Викиньте мене звідси.　

Каролін була моїм новим героєм. Вона точно була найсміливішою людиною на світі. Коли я виросту, то хочу стати такою, як вона.　

Здавалося, що Роман Монфор геть розгубився. Його руки зчепилися в повітрі перед ним так, ніби вони душили якусь уявну шию. Не знати, що б трапилось із ним у його нападі люті наступної миті, якби до нього не підійшов Віктор Єгоров. Він усміхнено показав на свою донечку, яка сиділа з Фією і лялькою на підлозі й годувала її уявною ложечкою.　

— Чи можливо взагалі залишити Дашу завтра гратися тут з іншими дітьми, лише на одну чи дві годинки, — запитав він увічливо. — Бачу, їй тут дуже сподобалося.　

Дон від імені всіх, хто стежив за протистоянням власника готелю і виховательки, видав несміливу усмішку, а Стелла Єгорова пробурмотіла щось російською. Готова заприсягнутися, що це було щось на кшталт: «Може, ми вже нарешті підемо?»　

Тим часом Роман Монфор зумів здути вену люті й витягти на світ Божий свою абсолютно сліпучу посмішку.　

— Я саме хотів це запропонувати, — сказав він голосом, сповненим ентузіазму. — Ця маленька галаслива банда неодмінно сердечно прийме Дашу у свої лави.　

Галаслива банда, наскільки вона могла зрозуміти англійську, старанно закивала, Каролін люб’язно усміхнулася, і Єгорови з Дашею, котра щасливо махала нам усім на прощання, пішли. Роман Монфор рушив за ними. Але саме тоді, коли я вже хотіла полегшено зітхнути, він ще раз до нас обернувся.　

— Ви, мабуть, зараз у душі святкуєте перемогу, пані… ем-м… та ми з вами ще не завершили, — тихо сказав він. — Я не потерплю в цьому домі ні розумників, ані автократів[21]. — Його крижаний погляд перейшов до мене. — А ви! Що ви собі думали, коли йшли на роботу в звичайному одязі? Негайно переодягніться або пакуйте речі.　

Сказавши це, він пішов. А я виснажено впала на стілець.　

17

Я мала зберігати спокій, стовідсотково. Зрештою, це вже не вперше, коли в мене під час виконання обов’язків няні зникали діти. Окрім того, мсьє Роше казав, що в цьому будинку все зникле завжди віднаходилось, рано чи пізно. А мсьє Роше, як відомо, завжди мав рацію. Та й діти зникли не з моєї вини, а через збіг якихось нещасливих обставин, на які я точно вплинути не могла. Правда, я першою запропонувала гру в хованки і, мабуть, завдяки моїм порадам про те, де краще ховатися, їх тепер неможливо було знайти. Тут для дорослих достатньо схованок, а для маленьких дітей і поготів. Як я вже говорила, я б зберігала спокій, якби не цей автор трилерів, який, мов із конопель, вигулькнув зі своєю теорією викрадення, довівши мене цим до стану некерованої паніки.　

День і без того почався погано. Плямисті гієни, як і зазвичай, епічно довго приймали душ, використавши всю до краплини теплу воду. І на додаток ще й залишили відкритим вікно в душовій. Тож під час чищення зубів на моєму носі, без перебільшення, утворилися бурульки.　

Ніколи б не подумала, що страждатиму, дивлячись на те, як падає сніг. Та, власне, навіть я вже вважала, що його, мабуть, достатньо нападало. Першого дня ще можна було розпізнати контури нашого красивого дракона на ковзанці. Наступного дня це вже був просто великий горбик. А сьогодні навіть би й не здогадався, що він там взагалі колись був. Сніг укрив буквально все навколо. Яромир і старий Стакі мали роботи по вуха. Щонайменше потрібно було підтримувати розчищеними входи до будинку та головні доріжки до стайні та вниз до дороги. Машини на паркінгу стали просто велетенськими білими кучугурами, які поступово злилися в одну велику сніжну гору і тепер виглядали наче прикраси з безе на лимонному тарті мадам Клео. Кожного дня потрібно було розчищати від снігу скляний дах і все навколо нього (я таємно охрестила це місце «вальсовою терасою»). Інколи навіть двічі, бо сніг футляром укривав скляну конструкцію, поглинаючи денне світло, якого й так було недостатньо. Дотепер дорогу з долини сюди вгору щоденно розчищали, аби поштарі, постачальники і працівники, що жили не в готелі, а в сусідньому селі, як Каролін, могли сюди дістатися. Але вночі проти двадцять восьмого грудня снігу нападало так багато, що навіть найвитриваліший поштар не прийшов.　

А це, як стверджував мсьє Роше, траплялося приблизно раз на десять років. Така погода значно уповільнила ритм життя. Протягом Різдвяних свят гостям це подобалося, але тепер захоплення поступово переростало в нервове напруження. Від постійного вимушеного перебування у приміщенні у всіх ніби дах почав їхати. На сніданку власниця фармацевтичної компанії й коханець баронеси підшипників розпочали суперечку за останню ягоду малини на фруктовій тарелі. І, зі слів Ґрейсі, точно пролилася б кров, якби не втрутився Безвольний Руді. Чоловік пані-політика відправив назад яйце Онсен[22], бо воно було неідеальної форми, через що шеф-кухар ганяв бідного П’єра по всій кухні. А Донова мама підняла на ноги всіх працівників, бо її насторожив дивний різкий запах у великому баштовому люксі. Це спонукало панну Мюллер відіслати туди аж три візки для прибирання мало не з мигалками і самій стрімголов бігти слідом.　

Незадовго після того в дитячу кімнату причовгав Дон у поганому настрої. Він, можливо, сам на себе сердився, бо в його запасах залишилися тільки