Читати книгу - "Помилково заручені, Тіна Волф"

Після концерту Михайло й Аліна їхали додому разом у таксі. У салоні лунала тиха музика, але в його голові звучали зовсім інші мелодії — ті, що він щойно виконував зі сцени, думаючи лише про неї. Вона сиділа поруч, така спокійна, така близька. І Михайло майже відчував, як між ними щось змінюється. Нарешті. Вона ж прийшла. Послухала. Усміхалась. А він — він кожну ноту, кожне слово клав до її ніг.

Але от Аліна заговорила, посміхаючись, в її очах з’явився якийсь особливий блиск — вона поділилась новиною: бос підвищив її. Не чекаючи їхнього весілля. Тепер вона — його замісник. Його права рука. Аліна сяяла так, що, здавалося, в салоні таксі стало світліше.

А Михайло... ніби хтось непомітно викрутив гучність його внутрішньої симфонії. Радість скрутилася в клубочок і десь зникла.

«Тобто... вона щаслива. Через це підвищення... А я думав, це через концерт. Через мене. От же ж романтик із мене невиправний. Уявив собі ледь не фінальні титри, шампанське, поцілунок у променях місяця, а вона — кар'єрний зліт святкує…»

Він машинально повернувся в сторону і подивився у вікно. Там миготіли вогні нічного міста, яке здавалося жило окремо від нього. У голові замиготіло теж: «Я їй більше не потрібен? Все, шоу закінчено, всі вийшли з залу, а я ще, як дурень, стою на сцені з мікрофоном, чекаю оплесків…»

Він мовчав, потім лише злегка кивнув і вдав посмішку.

— Це круто, — нарешті видавив із себе. — Ти заслужила. 

Та всередині відчувалося таке, ніби на душі хтось підіграв басами. І точно не у мажорі. А він мріяв про фінал, що буде з оваціями і з нею.

— Який же я дурень, — подумав Михайло, натискаючи на кнопку ліфта. — Розмріявся. Уявив, що вона мене покохає, що ми... що щось буде. А вона — успішна, розумна, впевнена. Щойно отримала підвищення. Її кар'єра — на злеті, а я? Я діджей на підробітках із виставою про фіктивні заручини. Просто невиліковний романтик. Ще трохи — і почну писати вірші про безнадійне кохання й читати їх під гітару її котові.

Аліна йшла поруч. Усмішка ще не зійшла з її обличчя, серце калатало, як під час першої промови в суді. Вона мріяла. Вперше — не про виграний процес чи новий кабінет. Вперше — про нього. Про цей вечір. Про таксі. Про пісні. Про ті погляди, що він кидав їй зі сцени. Про... поцілунок.

Вони вийшли з ліфта, зупинились біля своїх дверей.

— Добраніч, — сухо кинув Михайло, ледь помітно кривлячи губи в подобу усмішки. Він швидко шмигнув до своєї квартири, зачинивши за собою двері, ніби намагаючись відгородитися від усього світу.

«Добраніч? — Аліна застигла на місці, немов її обпекли. — Тобто... все? Ми щойно повернулись із його ж концерту! Я слухала його! Він співав — мені! А тепер — просто «добраніч»?» 

Її голос зрадливо затремтів, в очах з'явилося нерозуміння і образа. Вона повільно, майже механічно, повернулася до своїх дверей і зайшла всередину, зачиняючи їх за собою так само тихо, як у кіно, коли героїню залишають саму під проливним дощем.

А за стіною Михайло притулився спиною до зачинених дверей, важко видихаючи.

– Дурень, – прошепотів він у темряву передпокою. – Треба було поцілувати. На сцені... потім, у таксі... Вона ж була такою щасливою... сяяла. Чому я відступив? Злякався?

Він згадав її сяючі очі, погляд. Невже він неправильно все зрозумів? Невже її радість від підвищення затьмарила все інше? Але ж той поцілунок... він не міг бути нічим.

– Я знову все зіпсував, – пробурмотів він.

Його почав накривати відчай. Він уявив, як зараз Аліна, можливо, думає про його холодність, про його відстороненість. І замість того, щоб зробити крок назустріч, він знову віддалився.

– Чому я завжди так? – прошепотів він у порожнечу, відчуваючи, як самотність знову огортає його своїми холодними обіймами. Він знову втратив шанс, злякався власних почуттів і, здається, відштовхнув ту, яка, можливо, починала відповідати йому взаємністю. Він так і залишився стояти, притулившись до дверей, у темряві власної квартири, розбитий власними нерішучістю та дурними думками.

***

Аліна безсило опустилася на диван, заплющивши очі. У голові, мов зграя стривожених птахів, кружляли сумні та розгублені думки. «То я все собі нафантазувала? Той поцілунок на сцені, його зворушливі пісні... Невже для нього це нічого не значило? Він не хоче нічого серйозного? Чи просто боїться? А може, це я щось зробила не так? Моя радість через підвищення... Чи це відштовхнуло його?»

Її серце стиснулося від незрозумілого болю. Вона відчувала себе розгубленою і ображеною. Його холодність на прощання була таким контрастом до тієї ніжності, яку вона відчувала в його музиці та  його погляді. «Невже я помилилася щодо нього? Невже він просто грає?»

За стіною, яка розділяла їхні квартири, Михайло також сидів у темряві, його думки були не менш сумбурними. «Вона сяяла... але не від мене. Від свого успіху. Я знову все зруйнував своєю дурною невпевненістю. Треба було сказати хоч щось, зізнатися... А я знову злякався». Його мучило усвідомлення власної боягузливості. Він знову відступив, не зробивши жодного кроку назустріч своєму щастю.

В обох квартирах, розділених лише цегляною перегородкою, сиділи двоє людей з розбитими очікуваннями, кожен у своїй власній самотності. І жоден з них не знав, яка буря вирує в душі іншого. Жоден не підозрював, як сильно, як по-справжньому інший думає про нього в цю саму мить. Вони були так близько, але водночас так далеко, потопаючи у власних сумнівах і страхах. І найдурніше було те, що між ними не було жодних справжніх перешкод, окрім їхньої власної впертої мовчанки. Їхні серця тягнулися одне до одного, але гордість і невпевненість тримали їх на відстані, створюючи між ними прірву непорозуміння.