Читати книгу - "Під лапою Вовка, Ріна Март"

Не встиг молодий Бурбон доправити своє військо на битву проти великого Вільгельма у долині Лансу, як нові виклики постали перед французьким королівським двором, зокрема, перед королевою-регенткою Анною Австрійською та її наставником кардиналом Джуліо Мазаріні. Парламент почав висловлювати відверте невдоволення політикою Мазаріні, який замість того аби намагатися владнати розбіжності мирним шляхом пішов у відверту конфронтацію та відправив у заслання кілька найбільш впливових недругів. Благо, принц крові був зайнятий кровопролитною війною, тому ніхто не міг стати йому на заваді. Королева повністю підтримувала усі рішення свого сірого кардинала.

Парламент сприйняв це як сигнал до майбутніх репресій та обмежень свого впливу, тож привселюдно проголосив про свавілля королеви та кардинала в системі оподаткування. Досвід Англії, де якраз успішно закінчилась революція, взбадьорив дух знаті, її представники привселюдно оголосили недовіру королеві-регентці. Проте 26 серпня 1648 року Анна Австрійська звеліла арештувати лідера парламентської опозиції П’єра Брусселя та кількох найближчих його соратників. Ця подія сколихнула парламент, який підняв справжнє народне повстання. Вже наступного дня після арешту лідера у Парижі було збудовано близько тисячу двісті барикад, тож королева опинилась фактично замкнутою у палаці Пале-Рояль барикадами на сусідніх вулицях без змоги виїхати з Парижу. Їй не залишилось нічого іншого, як погодитись на перемовини з революціонерами, тож після дводенних важких переговорів Брусселя таки було звільнено. Все це не могло не відбитись на характері Анни та її діях. Вбачаючи у кожному з представників знаті таємного ворога, під шепіт Мазаріні, вона почала підозрювати ледь не кожного, з ким ще вчора мило бесідувала та кому довіряла. Під підозру потрапив і запальний принц крові Людовик ІІ Бурбон-Конде. Сам же молодий воєначальник чудово розумів звідки дме вітер і не вбачав у королеві ворога. Навпаки, він хотів їй допомогти, але постійна конфронтація з Мазаріні, вимагала від нього рішучих дій. Він був проти заслання представників знаті, як і проти ув’язнення Брусселя. І саме ці його речі, проговорені запальним тоном перед від’їздом, склали передумови для подальших трагічних подій, в які виявились втягнуті Сірко та Софія. Проте протистояти більш м’якше необдуманим вчинкам королеві Конде не міг, так як перебував на кордоні зі своїм військом. Про трагічні події в Парижі він взагалі дізнався лишень тоді, коли прибув туди після перемоги під Лансом.

Тим часом. забезпечивши лояльність знаті щедрими дарунками та улесливим словами, Анна розпочала жорстку кампанію проти опозиції. Всередині вересня разом з родиною та незмінним сторонником кардиналом вона покинула Париж, та тимчасово оселилась у резиденції Рюель. Такі неоднозначні дії королеви не сподобались парламенту, який зажадав повернення регентки та малолітнього короля в столицю. Однак Анна проігнорувала заклики знаті і в Париж не повернулась, побоюючись замаху на життя сина. Навзамін, аби показати свою поступливість, вона підписала «Сен-Жерменську декларацію», яка загалом задовільняла найголовніші вимоги парламенту. А восени 1648 року до Парижа підійшла частина військ з кордону. Разом з ними повернувся і Сірко з козаками. Та принц крові Конде.

Їм не залишилось нічого іншого як взяти столицю Франції в облогу.

По той бік барикад їх зустріли розгнівані місцяни, очолювані відомими представниками знаті – Бофором, Ларошфуко та Гонді. Париж з відчайдушною сміливістю опирався військам Конде та козакам, які змушені були втягнутися у внутрішньополітичні розбірки між парламентом та королевою Франції. В надії якомога швидше отримати обіцяні принцем виплати, Сірко неодноразово звертався з проханням до молодого Бурбона, однак, окрім туманних обіцянок, не зміг нічого добитися, не дивлячись на розпорядження самої королеви. Таке становище його вкрай обурювало, він ризикував побратимами заради королівських амбіцій. У відчаї написав листа Хмельницькому, хоча й знав. поки надійде офіційна відповідь від гетьмана, він долею вже може бути закинутий в рідні степи України. Або згинути за чужинницькі ідеали.

А тим часом, окрилені завзятістю парижан, повстання почали вибухати й в інших містах Франції. У полум’ї революції горіли Лангедоц, Гієна, Пуату та північ країни, зокрема Нормандія. «Фронда», як її спочатку жартома охрестив молодий Бурбон, почала приваблювати сильних союзників, які жадали бачити Францію слабкою. Тож після довгих запальних дискусій між принцом Конде з одного боку та кардиналом і королевою з іншого, було прийнято рішення піти на поступки революціонерам. Мазаріні не приховував свого роздратування. Королева теж. Однак нічого іншого їм більше не залишалося. Тріщина між принцом та кардиналом, що з’явилася незадовго до битви під Лансом, ставала дедалі ширшою, ризикуючи проковтнути у своє темне жерло усіх учасників королівського конфлікту.

В таких умовах Сірко з Софією та козаками протримались аж до пізньої осені 1648 року. Більше аніж півроку січовики намагались добитися правди від коронованих осіб Франції, проте тим було не до сіром. Принц, королева та кардинал були надто зайняті власними розбірками, тож Сірко прийняв самостійне рішення відправити козаків додому, а самому залишитися і таки витребувати з молодого Бурбона те, що їм належало і за що вони заплатили своєю кров’ю.

Приготування до відплиття зайняли набагато більше часу, аніж планував Сірко, так як окремих кораблів за ними ніхто не прислав, тож довелося відправляти майже тисячу побратимів на суднах, що йшли у потрібний бік. Це коштувало немалих грошей, тож Сірко з козаками продали усе золото, що мали з собою, опинившись звичайними жебраками в чужій країні.

А тим часом, королева таки прислухалась до Конде і погодилась на мирну угоду з парламентом. У цих спокійних умовах Сірко вдало проконтролював відправку козаків додому, довівши до свого тимчасового воєначальника думку, що січовики більше не потрібні, так як Дюнкерк узято, французькій короні більше нічого не загрожує, а мирна угода, що ознаменую закінчення Тридцятилітньої війни в Європі, буде от-от підписана. Внутрішні суперечки Франції вщухли, а з ними пішли в підпілля і зовнішні вороги, очікуючи слушного моменту для чергового удару.