Читати книгу - "Занулення, Вільям Форд Гібсон"

— Я мало про це знаю, але, здається, на маасів мало хто працює. Більшість ніколи не працювала й не працюватиме. Ти працюєш, твій брат теж. Але мені справді цікаво. Руді мені наче як сподобався, розумієш? Але він здавався таким...

— Невдахою, — закінчив він за неї, досі не вкусивши бутерброд. — Застряглим. Я просто думаю, що часом декому треба просто наважитися на стрибок, а ті, хто не наважуються, застрягають і не рухаються. Руді так і не стрибнув.

— Коли мій тато хотів, щоб я полетіла від маасів, це був стрибок?

— Ні. На деякі стрибки треба наважитися самому. Просто зрозуміти, що десь там на тебе чекає краща доля... — Він замовк, раптом здавшись собі смішним, і вкусив хліб.

— Це ти так думав?

Тернер кивнув, замислившись, чи справді думав саме так.

— Ти поїхав, а Руді лишився?

— Він був розумником. Та й досі розумник — має купу різних ступенів, здобував один за одним. У двадцять став доктором з біотехнологій у Тулейні, потім іще кимось там. Ніколи не розсилав резюме. Кадровики самі до нас пачками приїздили — а він посилав їх, наривався... Здається, він гадав, що може зробити щось своє — як оті собачі каптури. Думаю, в нього є кілька оригінальних патентів, але... Він лишився вдома. Став торгувати, конструювати людям техніку, зробив собі ім'я в окрузі. Потім наша мати захворіла, довго хворіла, а мене поруч не було...

— А де ж ти був? — Енджі відкрутила термос, і в кабіні запахло кавою.

— Якомога далі, — відповів, здивований гнівом у власному голосі.

Вона передала йому пластикову кружку, наповнену по вінця гарячою чорною кавою.

— А що ти? Ти казала, ніби не знала своєї матері.

— Не знала. Вони розійшлися, коли я була маленька. Вона не погоджувалась повертатися на контракт, доки він не включить її в якийсь план акціонування. Ну, принаймні він так казав.

— А що він за людина?

Тернер сьорбнув кави й передав їй. Вона глянула на нього з-понад краю червоної пластикової кружки. Очі з макіяжем Саллі.

— Це ти мені розкажи. А краще спитай років через двадцять. Звідки, в біса, мені знати зараз, у сімнадцять?

Він засміявся.

— Тобі вже краще?

— Здається. Зважаючи на обставини...

Він раптом поглянув на неї зовсім іншими очима, й руки тривожно потяглися до важелів.

— Гаразд. Попереду ще довга дорога...

Ночували вони в говері, запаркованому біля іржавих ґрат, що колись підтримували екран автокінотеатру, в південній Пенсильванії — на Тернеровій парці, розстеленій на армованій підлозі під довгастою опуклістю турбіни. Енджі допивала вже схололу каву, вистромивши голову крізь квадратний люк над пасажирським сидінням і розглядаючи миготливих світлячків на пожовклому полі.

Провалившись у сон, де час від часу досі спалахували фрагменти досьє її батька, Тернер відчув, як дівчинка притислась до його голої спини, відчув м'які теплі груди крізь тонку футболку, а коли її рука почала гладити пласкі м'язи його живота, застиг, удаючи, що міцно спить. І невдовзі вже пробирався мороком коридорів із Мітчеллового біософта, де з його власними давніми страхами й болями змішувались дивні чужі речі. На світанку, прокинувшись, почув, як Енджі мугикає пісеньку, знову стоячи в люці:

— Мій вродливий чортяка-татко

Дев'ятимильного ланцюга собі зробив,

І кожна ланка — то серце дівоче,

Яке він любив і дурив.

22. У Джеммера

До Джеммсрового клубу, який займав торець горішнього поверху, треба було подолати ще двадцять прольотів мертвого ескалатора. Інших клубів, окрім Леонового, Боббі досі не бачив, а Джеммерів його вразив і налякав водночас. Вразив масштабом і надзвичайним, на його думку, антуражем, а налякав, бо вдень у нічних клубах є щось глибинно нереальне. Стрьомне. Запхавши великі пальці в задні кишені своїх нових джинсів, роззирнувся, доки Джекі про щось шепотілася з довговидим білим чоловіком у пом'ятому блакитному комбінезоні. Навкруги стояли банкетки з темної ультра замші й круглі чорні столики, над якими висіли різьблені дерев'яні панелі. Стеля чорна, кожен столик тьмяно освітлений власним потоком світла зі впалої лампи. Центральна сцена сяяла у променях прожекторів на жовтих дротах. Вінчала її вишнева акустична барабанна установка. Він не розумів, чому його підтрушувало: здавалось, ніби все довкола ілюзорне й зараз десь у кутку поля зору щось ворухнеться...

— Боббі, — озвалася Джекі — підійди познайомся з Джеммером.

Зібравши всю свою крутість у кулак, Боббі пройшовся темним однотонним килимом і поглянув в очі довговидому чоловіку, в якого виявилось рідке чорне волосся й біла вечірня сорочка під комбінезоном. Очі вузькі, на впалих щоках — сьогоднішня щетина.

— Отже, ти в нас майбутній ковбой. — Він розглядав футболку Боббі, й той раптом злякався, що його засміють.

— Джеммер був жокеєм, — пояснила Джекі. — Дуже крутим. Правда, Джеммере?

— Ходять такі чутки, — відповів Джеммер, не зводячи з Боббі очей. — Коли то було, Джекі. Скільки ти годин пробув у матриці? — спитав він Боббі.

У того запалали щоки.

— Годину, думаю.

— Ну, з чогось же треба починати...

Джеммер звів кущисті брови й усміхнувся, показавши дрібні неприродно рівні зуби, яких, на думку Боббі, було надто багато.

— Боббі, — озвалася Джекі, — може, спитай Джеммера про Віґа, про якого тобі розказував Фін?

Джеммер перевів погляд із неї на Боббі.

— Ти знаєш Фіна? Як на хотдожника, ти досить прошарений. — Він дістав з кишені блакитний пластиковий інгалятор, заправив у ліву ніздрю, вдихнув і сховав назад. — Ладґейт. Віґ. Фін про нього тобі говорив? Уже, певно, зовсім клепок нема.

Боббі не розумів, що це значить, але подумав, що розпитувати не час.

— Ну... — наважився він, — цей Віґ живе десь на орбіті й часом продає Фінові всякі штуки...

— Та ну! Не чеши. Я ставлю на те, що Віґ або вмер, або десь пускає слину. Навіженіший, ніж решта ковбоїв, шариш? От гівно. Зник десь і все. Сто років про нього не чув.

— Джеммере, — сказала Джекі, — думаю, хай Боббі тобі просто все розкаже. Після обіду приїде Бовуар, і в нього до тебе будуть питання, тому краще б тобі розібратися вже зараз...

— Ясно, — зиркнув на неї Джеммер. — Містер Бовуар хоче послугу за послугу, так?

— За нього не скажу, але гадаю,