Читати книгу - "Занулення, Вільям Форд Гібсон"

— А хто це-Каунт?

— Я, — озвався Боббі. — Каунт — це я.

— Круто, — зовсім безрадісно сказав Джеммер. — Ну, ходімо тоді в кабінет.

Боббі не міг відірвати очей від кіберпросторової деки, яка займала третину площі Джеммерового старовинного дубового столу. Матово-чорна, виготовлена на замовлення, жодного логотипу. Розказуючи Джеммерові про Двох-На-День, спробу набігу, відчуття присутності дівчинки й вибух, який забрав матір, хлопець не зводив із деки очей і знай витягував шию. Крутішої він іще не бачив — недаремно Джекі казала, що чувак був дуже крутим ковбоєм.

Коли він скінчив, Джеммер втомлено відкинувся на спинку крісла.

— Хочеш спробувати?

— Спробувати?

— Деку. Я подумав, ти хочеш спробувати. Інакше чого ти так крутишся сракою на стільці? Або з очей зараз бризне, або хочеш спробувати деку.

— Блін, хочу. Тобто дякую, звісно, хотів би...

— А чого ні? Хто дізнається, що це не ти, а я? Увімкнешся з ним, Джекі? Проконтролюєш. — Він висунув шухляду й дістав два набори тродів. — Але нічого там не роби, чуєш? Просто увімкнись і літай. Команд не вводь. Я Бовуарів і Лукасів боржник і зараз, здається, віддаю борг, роблячи так, аби з тобою нічого не сталося. — Один набір тродів він дав Джекі, інший — Боббі. Устав, узявся за ручки обабіч чорної консолі й розвернув до Боббі. — Вперед. Тільки штани не обляпай від щастя. Цій штуці десять років, а вона досі всім утирає носа. Її з нуля зробив такий собі Автоматичний Джек, він працював техніком у Боббі Квайна. Вони вдвох колись робили набіг на «Сині вогні», але то було ще, мабуть, до твого народження.

Свої троди Боббі вже начепив і тепер дивився на Джекі.

— Колись вмикався в тандемі? — спитала вона.

Він похитав головою.

— Ну добре. Ми ввімкнемось, але я триматиму тебе за ліве плече й скажу «вимикайся, вимикайся». Коли побачиш щось незвичне, знай, що це через мене. Ясно?

Він кивнув.

Джекі відстебнула дві довгі шпильки зі сріблястими голівками ззаду капелюха і зняла його, поклавши на стіл біля Джеммерової деки. Надягла троди поверх помаранчевої шовкової хустки і розгладила контакти на лобі.

— Полетіли.

Блискавичний політ уперед — Джеммерова дека стрибнула вище від неонових розжарених ядер, вище топографії невідомих йому даних. Громадини до неба, шпичасті й корпоративні, у відсутньому місці під назвою кіберпростір.

— Повільніше, Боббі. — Низький солодкий голос Джекі позаду, в порожнечі.

— Господи, як круто!

— Ага, тільки пригальмуй. Нам нікуди спішити. Кружляй. Зависни тут і сповільнись.

Боббі збавив темп, і обоє плавно заковзали вперед. Подивився ліворуч, звідки долинав голос, але там було порожньо.

— Я тут, не бійся.

— А хто такий Квайн?

— Квайн? Один із Джеммерових знайомих ковбоїв. Він свого часу всіх їх знав.

Боббі раптом різко звернув ліворуч і спокійно приземлився на перехрестя ґраток, випробовуючи деку на оперативність реакцій. Надзвичайно, нічого подібного він у кіберпросторі досі не відчував.

— Блін, порівняно з цією штукою «Оно-Сендаї» здаються дитячими іграшками.

— Думаю, тут сендаївська мікросхема. Джеммер казав, їх колись усюди ставили. Давай трохи піднімемось...

Вони без зусиль полетіли крізь ґратки. Внизу поволі розмивалося поле даних.

— Тут угорі, блін, майже нічого не видно, — поскаржився він.

— Неправда. Якщо надовго залипнути в порожніх ділянках, можна побачити багато цікавих штук...

Просто перед ними тканина матриці ніби задрижала...

— Джекі...

— Зупинися. Стій. Усе добре. Довірся мені.

Десь далеко його руки забігали незнайомою клавіатурою. Він завмер. Ділянка кіберпростору розмилась і занурилась у молочний туман.

— Що за...

— Данбала ап монте ель, — сказав у голові різкий голос, і в роті з'явився металічний присмак крові. — Данбала сідлає її.

Він звідкись знав, що означають ці слова, але в голові далі звучав металевий голос. Молочно-біла завіса розділилась, пішла бульбашками, перетворилась на дві рухомі сірі латки.

— Леґба, — сказала вона. — Леґба і Уґу Фере, бог війни. Папа Уґу! Сен-Жак Мажор! Вів ля В'єж!

Залізний сміх заповнив матрицю й ніби розрізав Боббі голову навпіл.

— Man кіт ту мізе ак ту жійон, — сказав інший голос — плинний, жвавий і крижаний. — Бачите, Папа, вона прийшла сюди, аби віднадити від себе чорну смугу!

Він теж засміявся, цей голос, і Боббі ледь придушив у собі хвилю чистої істерики, коли бульбашки сріблястого сміху підіймались усім його тілом.

— У коня Данбали чорна смуга? — загримотів сталевий голос Уґу Фере, й Боббі на мить здалося, що він побачив у сірій імлі якусь постать. Пролунав страхітливий різкий сміх. — Так і є! Так і є! Але вона про це не знає! Вона не мій кінь, о ні, інакше я відвернув би від неї невдачі!

Боббі хотілося заплакати, померти, все що завгодно, тільки б заглушити голоси й цей абсолютно неможливий вітер, що почав задувати з сірих вирів, гарячий вологий вітер, що приносив невідомі запахи.

— Вона закликає молитися Діві! Слухай, сестро! В'єж наближається!

— Так, — озвався інший, — зараз вона рухається моїми землями, я відповідаю за дороги і автостради.

— Але я, Уґу Фере, попереджаю: твої вороги теж наближаються! Будь насторожі, сестро, пильнуй!

Сірі ділянки поблякли, зморщилися, зникли...

— Вимикайся, — сказала Джекі тонким далеким голосом. — Лукас мертвий.

Джеммер дістав із шухляди пляшку скотчу й обережно відміряв шість сантиметрів у високу пластикову коктейльну склянку.

— Виглядаєш гівняно, — сказав до Джекі дивовижно ніжним голосом. Вони вимкнулися вже хвилин десять тому, й ніхто досі не сказав ані слова. Убита горем Джекі гризла нижню губу. Джеммер здавався чи то нещасним, чи сердитим, Боббі не розібрав.

— Чому ти сказала, що Лукас мертвий? — наважився спитати Боббі, якому здалося, що тиша обплела Джеммерів захаращений офіс і скоро почне їх душити.

Джекі перевела на нього розфокусований погляд.

— Якби Лукас був живий, вони б так не з'явилися. Є певні пакти, угоди. Леґбу завжди викликають першим, але він мав прийти у супроводі Данбали. Його вигляд залежить від лоа, з котрим він з'являється. Лукас, вочевидь, мертвий.

Джеммер підсунув склянку віскі через увесь стіл, але Джекі похитала головою. На лобі в неї досі були хромовано-нейлонові чорні троди. Джеммер скривився, забрав склянку й сам її спорожнив.

— Срань яка. Коли ви не лізли куди попало, все було значно ясніше.

—