Читати книгу - "Відпустити й жити, Айсі Дора"

ОЛЯ

—    Це сталося майже чотири роки тому…
Мій голос рівний. Зовні я спокійна — принаймні так мені хочеться думати. Але я знаю, Настя бачить усе: як я не наважуюсь підняти голову, як мну серветку, як не можу відкинутись на спинку дивана, ніби страх мене сковує.
Я наважилась сказати вголос те, про що мовчала роками. Те, що ніколи не озвучувала навіть сама собі.
Насправді є люди, які знають певні деталі: більше за всіх Мар, бо була тоді періодично зі мною на зв’язку й навіть намагалась вправити мені мізки, але я її не чула. Коли все сталось, саме подруга приїхала і забрала мене до себе. Піклувалась. Як це робила вчора. Ще я в той час говорила з психологом і психіатром, але тільки про фінал цієї історії, бо він болів найбільше. Мені знадобились роки, щоб зрозуміти, що у цієї події були передумови, і що вони не менш важливі за те, що потім сталось.
Тому я хочу розповісти Насті свою історію з початку. А може я просто боюсь її осуду. Я знаю, що як психолог вона мене не засудить. Професійна етика. Але я хочу вірити, що і як людина, вона може мене зрозуміти.
Настя сидить навпроти, не перебиває. Її тиша — мов підтримка.
— Я хочу розповісти вам усе, — кажу я. — З самого початку.

Ми познайомились з Льошею, коли обидва навчались на випускному курсі. Я місцева, він приїхав до Запоріжжя з Вінницької області. Все було як у всіх: сподобались один одному на дискотеці, почали зустрічатись, закохались, стали знімати спільне житло, вирішили одружитись. Ми обидвоє пішли працювати не за фахом. Він замість заводу обрав роботу консультанта в магазині побутової техніки, а я влаштувалась адміністратором в салон краси. Займалась трохи правкою текстів, але то приносило копійки. І вкладалась в блог.
Дивно згадувати себе в той час. Така наївна й амбіційна.

Згодом планували переїхати в більше місто. Я мріяла про Київ, Льоша розглядав Дніпро чи Одесу. Певною мірою моя мрія збулась, а я і забула про це.

Одружились. Запланували вагітність і майже одразу побачили дві полоски на тесті. Все було як у книжках – легко і за планом. Поки не почався ковід. На роботі в обох вимушені відпустки, а потім мене взагалі звільнили, все одно скоро в декрет пішла б. Гроші закінчувались. Тож ми прийняли єдине вірне на той момент рішення — переїхати в рідне село Олексія. Тим більше, в нас там був свій дім — подарунок від свекрів. Закрили оренду квартири і поїхали.

Переводжу подих. Зараз почнуться неприємні спогади.

Спочатку все було добре. Навіть чудово. Олексій почав працювати з батьком на землі, тобто займався фермерством. А я знімала на YouTube ролики про свої враження від життя в селі. Перегляди росли, у мене була чимала група підписників. І головне, мене це надихало і займало. Бо я не дуже знала, як вести господарство на селі, та й відверто не хотіла заводити курей, гусей, козу. А ще краще, на думку свекрухи, свиней. На городі я теж не знала, з якого боку до лопати підійти. А моє бажання засіяти все квітами було сприйняте як остання крапля божевілля. Ну, це після мого бігання по господі з камерою.

Зараз навіть посмішка виникає від тих спогадів. Яка ж я була смілива. Завзята. Креативна, врешті-решт. Я розкрутила свій блог самотужки з нуля. Без підтримки.

— А де в цей час був ваш чоловік? — уточнює Настя.

— Працював з батьком. Бувало, йшов зранку і приходив пізно ввечері. Але він пишався тим, що став добре заробляти, що мав свій дім, що міг дати все це мені і нашому майбутньому сину. І я його підтримувала, і теж ним пишалась. Хоча зараз розумію, що не дуже цікавилась його справами. Як і він моїми.

Льоша знайшов своє місце. Працювати хлопчиком на побігеньках більше не хотів. А я вагітна, і дитині краще на свіжому повітрі в великому власному домі, ніж в орендованій квартирі в мегаполісі. Тому ми вирішили залишатись тут.

— Коли все пішло шкереберть?

— Напевно, ще тоді. Адже я не хотіла там жити. Це були не мої мрії. І коли ми планували майбутнє, я очікувала іншого життя. В якому мене не відчитує свекруха за те, що я нікудишня господиня. Але зле мені стало після пологів.

Я народила здорового хлопчика. Нас виписали додому. Коли малому виповнився місяць, я планувала сімейну вечірку. Повинні були приїхати мої батьки і Мар’яна. Але не приїхали.

Я набираю в легені повітря. Відчуваю, як сльози збираються навколо очей.

— Мама померла. Ковід дав ускладнення на серце. Мої батьки так і не тримали онука на руках.

Сльози прориваються. Промакую очі серветкою.

— Після цього в мені щось надломилось. Тепер я знаю, що спочатку у мене був розповсюджений бебі блюз, а потім депресія на фоні втрати близької людини. Але тоді я просто втратила інтерес до життя. І що найгірше — інтерес до моєї дитини.

— Як вас підтримував ваш чоловік?

— Косовиця. Як раз сезон. Роботи прірва. Тож він приходив додому тільки переночувати, а зранку знову в поле. Свекор працював в тому ж темпі. Свекруха на городі. А я з малим.

Я замовкаю. Бо підійшла до найболючішого місця.

Підіймаю очі на Настю. Вона дивиться на мене. Я відчуваю співчуття. Та наважитись говорити далі не можу. Це як відкрити скриньку Пандори. Хоча слова вже нічого не змінять.

— Через деякий час я почала зриватись. Недосип. Я постійно сам на сам з дитиною. І наче нічого не роблю, бо ж хазяйства не вела, як багато інших молодих матерів, але все одно таке відчуття, що часу ні на що не вистачає. Я закинула блог майже одразу після пологів, а потім просто не могла почати знову знімати. Кілька разів пробувала і майже одразу кидала. Батько замкнувся в собі. Переживав смерть мами. А мені здається, що я досі невідгорювала. Досі не вірю, що її нема.

Замовкаю. Занурена у думки про втрату. Настя повертає мене до теми.

— Ти сказала, що почала зриватись. Що маєш на увазі?

— Скандали з Льошею, конфлікти з його мамою. Мій стан був схожий на морські хвилі: приплив — відлив. Я то зриваюсь на емоції, то мені все байдуже. І так по колу. А потім я почала кричати на малого. Мене бісило, що він відмовляється їсти, що прокидається кожні двадцять хвилин. Боже, він мій син, а викликав тільки роздратування.