Читати книгу - "Відпустити й жити, Айсі Дора"

— Знаєш, я завжди думала, що буду хорошою мамою. Мріяла, як гулятиму з дитиною, читатиму перед сном казки, вчитиму й знайомитиму з цим світом.

Мимоволі посміхаюсь.

— Але не змогла.

Замовкаю. Збираюсь з силами. Тру плечі, бо змерзла. П’ю воду. Тягну час. Та чи є сенс? Це ж мій час. Моє бажання — розказати про той день. Але я не можу підібрати слів. З чого почати. Тому рубаю одразу.

— Я штовхнула сина.

Сказала. І самій страшно побачити в очах Насті свій вердикт. Тому не дивлюсь.

— Я в черговий раз розсердилась і штовхнула його. Він тільки-но почав робити перші кроки. Такий маленький, а вже кмітливий й сильний. А я розізлилась, вже й не пам’ятаю через що, й шарпнула його. Да так, що він забився. І зламав ручку.

Я захльобуюсь словами, щоб не втратити сміливості покаятись. Розмазую руками сльози, забувши про серветку. Схлипую в кінці кожного речення.

— Ніколи в житті не забуду цей звук — ледь чутний щелк, тиша, а потім плач моєї дитини. Біль з моєї вини.

— Я зламала руку своїй дев’ятимісячній дитині. Отака я…

Не можу назвати себе матір’ю, бо мама так би ніколи зі своєю дитиною не вчинила.

— Дзвонила Льоші, щоб приїхав, щоб відвезти сина в лікарню, бо швидка їхала б довго. Але він не брав. Взяла сина на руки й побігла до свекрухи. Їх дім на тій же вулиці був. Пощастило. Льоша якраз у них був. Приїхали в лікарню. Там рентген. Переломи-зеленої гілки. Бандаж.

Сказала. Я все розказала. Відчуваю себе здутою кулькою. Кулькою, у якої болить серце.

— Як відреагував Льоша?
— А як він міг? Кричав, ледь не вдарив, хоча краще б вдарив. А ще краще вбив. Досі впевнена, що заслужила саме на це.

— Що було далі?

— Він залишився з малим, а мене відправив додому. Пам’ятаю, як ревіла в маршрутці, мене ще якась тітонька заспокоювала, думала, що в мене хтось помер. Прийшла додому, а біля воріт мене чекала Мар’яна. Я їй дзвонила з лікарні — навіть не пам’ятаю. Вона приїхала. Забрала мене до Києва. Я не опиралась. Просто не розуміла, що відбувається.

— Більше я не бачила Олежика. Через два дні повернулася. Але свекруха не пустила. І я її розумію.
Вона пообіцяла піклуватися про онука. Краще, ніж я. І я погодилась.

— Вона… добра. Іноді надсилає фото. Пише, як у нього справи.
— А Льоша?
— Розлучився. Я підписала відмову від опіки. Плачу аліменти. Ми не спілкуємося. Про нього — нічого. Лише раз свекруха сказала: «Знайшов гарну жінку». Отже, у нього все добре. І в Олежика теж.

Коли замовкаю — у кімнаті тихо. Наче повітря змінилось. Я не плачу. Хоча, можливо, мала б.
Але вперше за довгий час мені не хочеться тікати від себе. Я виговорилась. І мені справді легше.
Настя мовчить. Вона знає — це була важка історія. Але вона вже не в мені. Вона прозвучала. І це — початок.
 

Саме з цієї історії і почався для мене сюжет цієї книги. Завтра в блозі напишу детальніше.

А зараз я затамовую подих. Як Оля, чекаю вашого вердикту. Чекатиму на ваші враження у коментарях.