Читати книгу - "Ходімо зі мною, Анастасия Хэд"

Глава 22

Ярик

Катакомби Святого Калісто. Поховання. Знову. Схоже, у того, хто сховав серце Мора, було якесь нездорове захоплення усипальницями. Ці катакомби вважаються найдавнішими в окрузі. Тут, за межами Стародавнього Риму — адже в давнину було заборонено ховати в межах міста — були поховані члени християнської громади. Зараз нас цікавила крипта Чотирьох пір року. Давид, гід, якого довелося найняти — інакше заблукали б навіки — сказав, що цією криптою цікавляться вкрай рідко.

— Сам у шоці, — прошипів Марк, і тим самим підняв мені настрій.

Ми спускалися вузенькими металевими сходами на другий рівень катакомб, углиб крипти.

— Це реконструйовані сходи, оригінал був створений у IV столітті папою Дамасієм. Сходи були збудовані в ті часи…

— А нам це музичний супровід обов’язково було брати? — пошепки запитував Марк, йдучи слідом за мною та Давидом.

— Тихіше, — я озирнувся до нього, а Давид так само неквапливо продовжував свою розповідь. — Ти часом не знаєш, де крипта Чотирьох пір року? — я втупився в Марка.

— Пф.

— От-от, давай наздоганяй, а то змиється наш Сусанін — шукай потім.

— Здебільшого туристи відвідують крипту пап, крипту Святої Цецілії, кубікули таїнств… А що саме вас цікавить у крипті Чотирьох пір року?

Ми перезирнулися. Знати б, що нас цікавить. На мапі були позначені катакомби й крипта, а далі — здогадайтесь самі.

— Нам би глянути пильніше, а там на місці розберемося.

Давид здивовано підняв брови й почимчикував далі. Повітря в крипті було сирим і задушливим. Здавалося, ніби стіни тиснуть на тебе, хоча стеля була досить високо. Моторошне місце, як на мене. Тиша, що панувала тут, пригнічувала, змушувала багато над чим замислитися. Обабіч проходу були зроблені ніші, в яких ще донедавна були саркофаги з мощами. За словами Давида, багато з них були перепоховані. Наприклад, Свята Цецілія зараз покоїться в римській церкві Санта-Чечілія-ін-Трастевере.

— Крипта Чотирьох пір року, — оголосив Давид. — Зверніть увагу на фреску, що зображає їх зміну. Вони символізують безперервне вічне життя.

Я дивлюсь на кам’яні стіни з висіченими на них написами латиною. Місцями камінь відколовся, залишивши слово недомовленим. Тут немає могил, принаймні в цій стіні. На фресці, яскраво — як це можливо після багатьох сотень років — зображено зміну пір року. Ось дерево з пишною зеленою кроною, його гілки коливаються під впливом теплого морського бризу, а ось зовсім поруч зелений пейзаж змінюється осінніми барвами — снопи сіна, що стоять у полі, і дерево в багряно-жовтих тонах. Далі зображене дерево з голими гілками, припорошеними снігом, під ним чорна земля, яка чекає свого пробудження. І нарешті — теж голе дерево, на якому наливаються й от-от розпустяться бруньки. Здається, лишилося мить до цього прекрасного дива природи. Дерева утворюють певне коло, посеред якого я помітив заглиблення такої ж форми. Я штовхнув Марка в бік, той втупився в фреску.

— Цікаво, — Марк підійшов ближче, з цікавістю розглядаючи зображення.

— Відволічи його, мені треба все ретельно оглянути.

— Та без проблем. Давиде! А ви б не розповіли мені про крипту пап, раз ми зовсім поруч?

— О, це велике поховання.

Їхні кроки віддалялися, а голоси ставали все тихішими. Посвітивши ліхтариком в заглиблення, я помітив металевий відблиск.
— Невже частина талісмана?
Я провів рукою по мозаїці — вона була холодна й гладенька. Натиснув на центр кола з заглибленням — нічого. Ну що ж? Дивно. Дерева на фресці, на вигляд однакові, все ж мали невеликі відмінності, точніше, різнилася висота, на якій розташовувалась ліва нижня гілка. Я провів рукою по дереву, і виявилося, що ця гілка виступає буквально на кілька міліметрів над загальним рівнем фрески. Я натиснув на весну — час, з якого все починається — і почув легкий клац. У такій тиші це було простіше простого. Потім літо, осінь і зима. Усі натискання супроводжувалися аналогічними клацами, але потім — тиша. Секунда на роздуми, я натискаю на центр кола — і з заглиблення, прямо мені в руки, випадає металеве кільце сантиметрів дванадцять у діаметрі. Важке, лите, обід широкий, прикрашений якимись символами. Не вагаючись, я поклав знахідку до попередньої і наздогнав Марка з Давидом. Наш гід усе так само захоплено розповідав, хто і коли був похований у крипті пап, а Марк стояв з відчуженим виглядом, спершись на запилену стіну.
— Ну, нарешті! — занадто голосно.
— Що? Що сталося? — занепокоївся підбігаючий Давид.
— Нічого, все гаразд, — Марк замахав руками.
— Дякуємо вам за пізнавальну екскурсію, обов’язково ще повернемось послухати щось новеньке. До побачення.
— А як же?..
Ми поспішили до виходу, залишивши гіда далеко позаду. Дві частини артефакту вже знайдено, і це надихало на нові звершення. Вперед і тільки вперед.

Лія

Посидівши деякий час біля фонтану, я зголодніла. Іноді мені здавалося, що я вічно голодний підліток, а не жінка на третьому десятку. І куди тільки діваються ті калорії? Головне — не в стегна.
Кафе Gilateria знаходилось неподалік від фонтану ді Треві, і там, за відгуками в Google, продавалося найсмачніше морозиво в окрузі. Обожнюю морозиво в ріжку. Беру стільки смаків, скільки влізе. От і зараз я взяла чотири кульки, жестами вказуючи на потрібні смаки молодому хлопцеві за прилавком. Він виявився тямущим і спокійно обслужив даму, яка не говорить італійською.
О, блаженство. Як же приємно охолодитися в таку спеку. Я раптом схаменулася. А раптом хлопці вже повернулися, а мене немає в готелі? Хоч це й малоймовірно, та все ж краще поспішити.
Захопливе місто, архітектура і люди. Вони привітні, усміхнені. Як приємно — коли тобі усміхаються, хочеться відповісти тим самим. Тому я посміхалась на всі тридцять два і перебувала в захоплено-прекрасному настрої.
З часом я добрела до вулиці з жвавим рухом. Купа машин і не менше людей. Напевно, я не змогла б жити в туристичному місті — надто людно й шумно, як на мене. На щастя, правила дорожнього руху в Італії схожі на наші, тому на світлофорі й пішохідному переході я рушила через дорогу разом із натовпом. Я рухалась у правильному напрямку, бо запам’ятала його ще під час поїздки автобусом у центр. І намагалася триматися вздовж дороги, аби не заблукати. Ось і знайомі будиночки, і людей поменшало. Так, житлові квартали суттєво відрізняються від центру міста.
Проходячи повз черговий провулок, що закінчувався тупиком, я почула якийсь рух і зупинилась. Із темряви мені назустріч вийшло маленьке руде диво. Воно було таке крихітне, ледь рухало лапками. Найбільшими в тілі цього кошенятка були очі. Величезні жовто-зелені очі. Воно наближалося до мене, залишаючи позаду своє стареньке укриття. Укриттям була стара картонна коробка з великим написом маркером незнайомою мені мовою. Напевно, щось на кшталт: «візьміть у добрі руки».
До слова, я обожнюю котів. Це мій особистий вид героїну. Мусяня моя, мій сірий жовтоокий скарб. Як вона там, у мами?
Кошеня насилу, але дісталося до мене й почало тертись об ногу.
— Лапусю, який же ти милий.
Я взяла цього, легенького мов пір’їнка, шматочок щастя на руки й притисла до грудей. Він трусився, бідолашний. Я почала його гладити й у відповідь почула ледь чутне тихе муркотіння.
— Ах ти ж маленький тракторець. Ти, мабуть, голодний? Ходімо, швидше купимо тобі щось поїсти.
І ми з моїм новим членом родини рушили до найближчого магазину по котячий корм.
У магазині, ховаючи мого руденького в долоні, я придбала корм й шоколадку, і ми попрямували до готелю. Ну, пора й честь знати — подивилась місто, загадала бажання, час і до номера повертатися. Тим паче, куди я дінуся з цим маленьким дивом під пахвою?
Спека поступово спадала — вечоріло. Як там Ярик? Вдалося щось знайти? Коли доберуся — обов’язково подзвоню. До речі, телефони ми купили одноразові ще на вокзалі. Виявилося дуже зручно — не треба турбуватись про відстеження.
Коли ми дійшли до номера, перше, що я зробила — насипала поїсти моєму руденькому.
— Їж, малий. Їж і рости. Будеш великим і сильним котом. А то он — самі шкіра й кістки.
Кошеня з недовірою подивилося на мене, на миску, але принюхавшись, стало потихеньку їсти.
— Ото молодчина. А коли приїдемо додому — познайомлю тебе з Мусею. Вона в нас хороша, і ти їй обов’язково сподобаєшся.
Знявши одяг, я вирішила прийняти ванну, прихопивши з собою телефон.
— Алло!
— Привіт. Як ви там?
— Все добре, знайшли дві частини. Зараз повертаємось у місто. Сподіваємось, по останній фрагмент.
— Як чудово! Молодці.
— А ти чим займаєшся? Як самопочуття, все гаразд?
— Скільки питань одразу, — я засміялась.
— Я радий, що тобі краще.
Який же в нього голос... Напевно, це наша перша телефонна розмова. Такий приємний, оксамитовий.
— Алло, чого мовчиш?
У слухавці посилився шум вітру.
— Насолоджуюсь, — якнайтихіше сказала я.
— Чим саме?
— Теплою пінною водичкою і твоїм голосом, — з придихом, якнайніжніше.
— Ууу, — він зітхнув у слухавку, а мої щоки запалали, і по всьому тілу розлилось приємне тепло.
— Ліє, та ти шибениця. От приїду — й подивимось, як ти за мною скучила.
— А хто сказав, що скучила?
— Підловила. Зате я скучив за своєю дівчинкою.
— І я — за своїм хлопчиком, — у слухавці пролунав сміх.
— Гаразд, моя спокуснице, мені треба йти. Сподіваюсь, ти не втратиш запал до мого повернення?
— Не надійся.
— От і добре. Люблю тебе!
— І я.
— До скорого.
І він поклав слухавку, а мені було так приємно й легко на душі. Мій коханий. Як я могла жити без нього?
Прийнявши ванну, я підійшла до чайника й увімкнула його.
— От думаю, як тебе назвати?
Я стала нишпорити в рюкзаку, намагаючись знайти шорти й майку.
— Та що ж таке...
Я глянула на ліжко — і завмерла.
— Можеш звати, як забажаєш.
На ліжку розвалився напівголий рудоволосий хлопець і з усмішкою дивився на мене. На щастя, я була в халаті, миттю розвернулася й кинулась до дверей, але він мене випередив, загородивши шлях до відступу. Я кинулася у ванну й зачинила двері на замок.
— Ну припини, що за дитячий садок? — почувся голос за дверима.
— Хто ти такий? Забирайся! А то зараз прийде мій чоловік і роздере тебе на шматки!
— Ой, боюся, боюся. І не таких бачили. А ти б уже вийшла — я їсти хочу, а корму для мого зростаючого організму замало.
— Не мели дурниць! — я оглядала ванну. Вікно є, але моя дупа туди точно не влізе.
— Чорт! — вилаялась я. — І ще й телефон у кімнаті залишила.
— Що ти там бурмочеш? Виходь, Ліє, не будь нюнею. Якби я хотів тебе вбити, то ти б уже валялась із розбитою головою ще в тому провулку.
— Малопривабливе зізнання. Я вже краще тут посиджу.
— Ну, як хочеш, а я замовлю щось пожувати.
— Почувайся як удома. Хоча… Ей! Вимітайся, давай!
— Та визначся вже з пріоритетами. Не бентеж юнака.
— Бла-бла-бла.