Читати книгу - "Ходімо зі мною, Анастасия Хэд"

До номера принесли щось смачненьке. Не знаю, що він замовляв, але запах був неймовірний. Шлунок протяжно заурчав.

— Я звідси чую стогін твого живота, — вигукнув рудий.
— Сподіваюся, ти не з’їв мого кошенятка, звірюко?
— Ой, яка ж ти дурненька. Я — він, він — це я.
— Та-ак. Я ще не зовсім з глузду з’їхала.

Я, звісно, бачила в житті багато, але повірити, що з худющого кошеняти за мить виріс хлопець — це вже навряд.
— Це я ще росту, — причмокуючи, додав нахаба. — Скоро зміцнію і буду твого віку. Так би мовити — немолодого.
— Що?! — я була обурена, от би врізати йому по причинному місцю. — Та ви, татусю, хам!
— Ну, ну. Звідки такі словечка, панянко? А ще зовсім недавно називала мене милим і пухнастим. Де та тепла й лагідна дівчина?
— А, вже дівчина, значить? А куди ж подівся мій поважний вік?
— Ну просбач, не думав, що ця тема тебе так розлютить.
— Ладно, проїхали.

Повисла тиша, час від часу порушувана тихим чмоканням. Оце ж гад, ніби під дверима сидить і хрумтить.
— Ти ще не наважилась вийти? А то якось ніяково — ти мене пригостила, а я тебе — ні.
Їсти хотілося неймовірно, але ж не могла я вийти до невідомо кого тільки заради їжі. Ні і ще раз ні. Запах сиру проник крізь щілину під дверима — це було жахливе випробування.

У мене знову піднялася температура і жахливо морозило. Прогулянка, певно, була не найкращою ідеєю — переносити хворобу на ногах недобре. Та й сидіти на кришці унітазу було вкрай незручно — всю дупу відсиділа. З часом мені ставало гірше, і я тихо сповзла на підлогу.

Отямилась вже на ліжку, накрита ковдрою. Голова паморочилася, але вже було трохи краще, хоча перед очима ще іноді пролітали світлячки.
У кімнаті було порожньо, вікно відчинене, штори мирно колихалися, впускаючи свіже повітря.
— Уже прокинулась? — у віконному отворі сидів рудий хлопець. Придивившись, я зрозуміла, що вже не хлопець. У сенсі, він не скидався на підлітка, який зустрів мене на ліжку кілька годин тому. Це був чоловік під тридцять, з такими ж рудим волоссям із червонястим відблиском, тільки плечі стали ширші, руки — масивніші, а обличчя — серйозніше, чи що.

Я спробувала підвестися, але марно — дика втома знову вклала мене назад.
— Ну чого ти знову вперта? — він зістрибнув із вікна й у мить опинився поруч. Ліжко зі скрипом прогнулося, він нахилився й торкнувся мого чола гарячими руками. Я сіпнулася й відсунулася настільки, наскільки дозволяв розмір ліжка.
— Ох, Ліє, — похитав він головою, і його руде волосся кумедно розпатлалося. — Ти поводишся як дитина. Чого сіпаєшся і тікаєш? Хіба не ти мене покликала? Хіба не про мене просила? — він мило усміхався й дивився просто в очі. Вони були до жаху знайомі й такі рідні, як у мого милого Рудика. Та ні ж бо! Не може бути! Мені стало моторошно. А коли я чогось не розумію — починаю панікувати.
— Стій! Кого кликала? Про кого просила? — я видала нервовий смішок. — З якого дива мені тебе кликати? Мало мені останнім часом мужиків під боком?
— Ну, не скажи. Такого, як я, у тебе ще не було… — в його очах спалахнуло золотаве світіння.
— Досить цих двозначних фразочок! Мені набридли ці ігри. Або ти негайно відповідаєш, хто ти такий, або… або я викликаю поліцію.

Хлопець відверто зареготав і відкинувся на спину.
— Кумедна ти. Не думав, що моєю господинею стане така чудова особа.
Моєму терпінню настав кінець — кришка чайничка вже майже злетіла.
— Добре, добре! Розповім усе по порядку. Тільки не плюй у мене отрутою, будь ласка.
— Без проблем, — я відсунулася до стіни, схрестила руки на грудях і стала чекати пояснень.
— Ти знаєш, хто такі лари?