Читати книгу - "Ходімо зі мною, Анастасия Хэд"

Глава 23

Ярик

Які асоціації у вас виникають при згадці про Рим? Велике місто? Римська імперія, що підкорила величезні території, славилася своїми полководцями та правителями? Коли я думаю про це місто, одразу уявляю Колізей — найвеличнішу споруду в Римі. Геній архітектурної та інженерної думки, який, незважаючи на століття, досі тішить нас своєю величчю.

Колізей був третім пунктом на нашій мапі, і саме туди ми зараз прямуємо. На місце призначення ми прибули з настанням сутінок. Колізей, освітлений прожекторами, в темряві здавався гігантом, навіки застиглим у камені.

Час відвідування вже закінчився — і добре, не буде натовпів туристів, можна як слід пошукати останній фрагмент серця. Усередину ми потрапили без особливих проблем — варто було лише придбати “нічну” екскурсію, і справа зроблена.

Колись я цікавився історією будівництва Колізею. Було багато дивовижних відкриттів, які здавалися неможливими в ті далекі часи. Інженери Стародавнього Риму попрацювали на славу: осушили озеро, що заважало будівництву; придумали аркову систему для зменшення ваги споруди; між іншим, винайшли бетон, змішавши вулканічний пісок із вапняком — і це лише мала частина цікавинок.

Колізей зводили як амфітеатр для розваг натовпу. У ті роки Рим занепадав, імператор Нерон розграбував скарбницю і обклав римлян непосильними податками, що згодом призвело до його повалення. Його наступник був людиною з народу — знав, чого хоче натовп. “Хліба і видовищ”, — кричали римляни. І поки з першим було сутужно, імператор Веспасіан зробив ставку на друге. Колізей збудували на гроші з розграбованих храмів Ієрусалима, який захопили римські війська під керівництвом Тита, сина імператора.

Колізей вміщував до п’ятдесяти тисяч глядачів, які розміщувалися на чотирьох ярусах залежно від ієрархії: чим бідніша людина — тим вище сиділа. Нижня ложа — для правителів, верхній ярус — для рабів, бідняків і жінок. На арені проходили небачені до того бої.

Іноді дивуюсь, звідки в людях така кровожерливість і аморальність? Адже лише в день відкриття Колізею на арені загинуло понад тисячу гладіаторів і стільки ж тварин. Жахливо! І все заради забави, заради розваги натовпу.
Увійшовши крізь величезну арку головного входу, яким раніше користувався імператор, ми потрапляли просто на арену. Я доторкнувся до каменів — вони все ще були теплі, ще не встигли охолонути після спекотного дня.
Під ареною — руїни підземних ходів, у яких розміщувалися клітки з тваринами і людьми, а також підйомні механізми, що дозволяли тваринам з’являтися з-під арени у найневідповідніші для гладіаторів моменти. Зараз клітки ледь помітні, залізні двері давно проржавіли й розсипалися, але стіни залишилися. Коридор, яким виводили гладіаторів, поріс зелененькою травичкою.
Страшно й подумати, скільки живих істот полягло на цій арені смерті. Здавалося, навіть зараз, через століття, в цих підземних коридорах можна почути звуки бою, брязкіт заліза, крики болю, останні зітхання помираючих людей і рев пораненого звіра. Мурашки по шкірі.
Від філософських думок мене відволік Марк.
— Ех, прекрасні були часи!
Я відвернувся й глибоко зітхнув.
— Про смаки не сперечаються. Я за чесні бої.
— Я й забув, який ти правильний.
— Не базікай, зовсім не час.
— Із нашого останнього візиту дідуган непогано зберігся.
— Не найприємніші спогади.
— А як же азарт битви, адреналін у крові?
— О, так. Коли на тебе наставлені дула пістолетів — не гріх і поборотися.
— Чого ти такий нервовий? Яка муха тебе вкусила? Ще трохи — і ми розберемося з усіма справами, а тоді добре погуляємо, — Марк сів на поручень, що огороджував арену. — Ой, пробач, я зовсім забув, що Ви, містер однолюб, з недавніх пір. От-от побіжиш до своєї Дульсінеї. Нудний ти став. От раніше: баньки, дівчата, гульки до ранку, полювання… Круто було.
Я усміхався. Він ніколи не зміниться — мій непутящий братець.

— Не думаєш нарешті зупинитись?
— Я? Ти що? Навколо стільки можливостей, стільки ласих шматочків. Хіба можна зупинитися на одній? — він облизнувся, як задоволений кіт, який поцупив хазяйську сметану, і стрибнув на підлогу.
— Ну що там у нас далі?
— Боюсь, усе не так просто.
Я розглядав карту, й прийшло розуміння, що доведеться перевернути амфітеатр догори дригом, щоб знайти останній шматок артефакту. В карті було написано: Колізей, LII, II, Tigris. Це все, що у нас є.
— Цифри — це номер входу, один із 79 існуючих, — заявив Дерек телефоном. — Друга цифра, можливо, ложа, але це не точно. Слово перекладається як “тигр”, думаю, ви й самі здогадались.
— Авжеж, дідусю, — пропищав Марк.
— Який я тобі дідусь, шалапут?! Годі тягнути кота за причинне місце! Завтра збираємо раду в лондонській резиденції. Чекаємо на вас, не баріться.
І він кинув слухавку. Без «люблю», без «до побачення». Сказав — як відрізав.

Ну, рушаймо. Вхід знайшли швидко, нічого складного. Піднялися на другий поверх і застигли.
— Тигр, кажеш?
— Розділимося й шукаємо все, що хоча б віддалено нагадує звіра.
— А як же тигр?
— Тигр, не тигр — розберемося на місці.

Я вважаю себе дотошним — вже якщо за щось беруся, то розіб’юся, але доведу справу до кінця. Тим паче, що до мети лишився один крок.
У світлі тьмяних ліхтарів, які мляво освітлювали другий поверх, ледь вдавалося розгледіти навіть цеглини, не те що побачити тигра. Малюнки на стінах давно зникли, осипались разом зі штукатуркою, чи то глиною — я в будівництві повний профан. Наближаючись до краю стіни, що виходила на арену, я помітив рух унизу. Одразу насторожився і став спиною до стіни, прикриваючи вразливий тил. Можливо, це такі ж нічні туристи, як і ми? Але чуття підказувало, що ні, й довелося бути напоготові. Прислухавшись, я відкинув зайві звуки: шум міста і завивання вітру в арках Колізею. Тиша. Але виходити з укриття я не квапився. Марка не було видно — значить, або затаївся, або… Та не будемо думати про гірше.
Шум на сходах вивів мене зі ступору. Я кинувся туди. На нижньому поверсі лунав гул ударів і лайка.
— Гей, бійці! Де ж ваша честь? Четверо на одного — це трохи не за правилами.
Маркові подобались бійки. В його очах спалахнув азарт, жага бою. У такі моменти я радий, що він на моєму боці. Я поспішив на підмогу, збивши з ніг першого ліпшого ворога, так що той з хрускотом вм’явся в стіну й мішком осів на підлогу.
— Я вже думав, що ти про мене забув!
— Тебе забудеш! — засміявся я, ставши спиною до брата.
— Ностальгія…
Спершу ми відбивались від трьох, потім на шум прийшли ще двоє. Вони здавались сильними, але на ділі — на трієчку. Та я не поспішав з висновками, бо чудово знав: удвох натовп не здолати. Добре пам’ятаю відчуття загнаного звіра, надто добре, щоб просто так здатися.
І от, коли ми оглушили останнього супротивника, на сходах пролунали оплески.
— Прекрасно, прекрасно. Давно я не бачив боїв у цьому чудовому амфітеатрі, — з темряви вийшов чоловік, досі мені незнайомий.
Я став у бойову стійку, очікуючи, що він нападе, але той не поспішав. На його обличчі грала хижа посмішка, від якої по спині побігли мурашки.
— Ярослав, я гадаю? Чув про тебе. А це? — він вказав на Марка.
— Навіщо тобі знати ім’я свого вбивці? Там, куди ти підеш, воно тобі не знадобиться, — оскалився Марк.
— Ох, як мило й самовпевнено, — незнайомець клацнув пальцями, і нас оточили озброєні люди.
Обстановка загострювалась. Азарт і захват бою змінилися тривогою й страхом.
— Хто ти?
— Я? Як там ваш приятель сказав? Хоча… я люблю публічність, у певних колах, — він кружляв навколо нас, як стерв’ятник. — Моє ім’я — Гай.
— Цезар, прямо-таки, — пирхнув Марк.
Обличчя Гая перекосилося від роздратування й відрази.
— Ця особа куди нікчемніша за мене.
— Ооо, самооцінка — до стелі. Люстра не заважає?
— Не в вашій ситуації зухвальствувати, чи не так?
— Що тобі потрібно? Викладай!
— Які ви нудні й нетерплячі. Я люблю розтягувати задоволення.
Він плеснув у долоні. Це було останнє, що я пам’ятаю, перш ніж шипи електрошокерів вп’ялися в груди й руку.