Читати книгу - "Ходімо зі мною, Анастасия Хэд"

Лія
— Лари? Це ще хто?
— Ну як тобі пояснити? — він відкотився від мене й уже був біля вікна.
— Лари, як пишуть про нас у Вікіпедії, — це покровителі вогнища, родини, дому. Раніше так і було. До нас зверталися з важливими проханнями: гарний урожай, щастя в родині, ми навіть при пологах допомагали. З цим пов’язана така кумедна історія, — він пожвавився, — але зараз не про це. Та з часом люди перестали нам поклонятись, та що там — і просити допомоги перестали. Але від цього ми не зникли, а почали марно проживати своє безсмертя. А як ти розумієш, вічність — це дуже довго, а сидіти без діла ми не звикли. Загалом, ми знайшли собі розвагу до душі. Хай нас ніхто й не просив, але ми почали виконувати бажання — швидше від нудьги, ніж із доброти. А де в Римі найчастіше про щось просять? Правильно — фонтан ді Треві. І от, сиджу я на коні, дивлюся на натовп внизу й думаю: до чого ж я докотився? Так і з глузду з’їхати недовго. Мої побратими — страшенні трудоголіки, на відміну від мене. Вони виконують бажання, стараються з усіх сил, працюють по вісім годин на день. А я бережу сили до останнього й допомагаю лише у виняткових випадках.

– І в чому ж рідкість мого бажання? – здивувалась я. – Мені здається, бажати щастя й кохання — цілком природно. Та кожен другий таке просить.
– Ні, справа не в самому бажанні.
Я насторожилася — в цій ситуації явно був якийсь підвох.
– Ти мені когось нагадала, – він опустив очі й відвернувся.
– Одного разу я зустрів дівчину. Її очі світилися від щастя, здавалося, що вона хотіла подарувати любов кожному перехожому. І мені також…
О, сумна історія. Зараз скаже, що вона померла, а я на неї схожа. Класичне кіношне кліше про нещасливе кохання й розбите серце. Якось моторошно.
– Зроблю-но я чаю, відчуваю — це надовго.
Рудий мовчав. Я озирнулась, щоб спитати, що він буде — чай чи каву — і врізалась просто в його оголений торс.
– Гей! Досить тут сяяти голим тілом, – порившись у сумках, я знайшла чорну футболку Ярика й кинула йому.
– Ти мені так і не сказав, як тебе звати.
– Сальвадор, але можеш кликати мене Сал.
– Прямо Далі.
– Що? – він замислився.
– Та так, нічого. Вголос думаю.
– Так от, звали її Анна. Моє сонечко. Ми з нею багато подорожували, об’їздили майже весь світ. Я був охоронцем її роду, тому міг спокійно перебувати поруч із нею довгий час. Так минав рік за роком. Знаєш? Час для ларі — зовсім не те саме, що для людей. Ми не старіємо, не вмираємо, – його голос ставав усе тихішим і сумнішим, а мені ставало шкода його. Я розуміла, чим усе закінчиться, й від цього було ще сумніше. Я ледве стримувала сльози, лаячи себе за зайву сентиментальність.
– Я ні про що не шкодую. Ми прожили прекрасні п’ятдесят років разом. У старості вона так кумедно соромилася мене:
«– Ти такий самий гарний, як і під час нашої першої зустрічі, – казала вона, перебираючи моє волосся.
– І ти така ж, – відповідав я, а вона лише відводила погляд».
На жаль, у нас не було дітей. Лари й люди. Духи й тілесні створіння. Як розумієш, речі абсолютно несумісні.
Я часто питав її, чи не шкодує вона про нашу зустріч. Вона все так само заразливо й весело сміялась і відповідала, що це був найкращий день у її житті.

Сал ліг на ліжко й дивився в стелю, на його обличчі застигла сумна й водночас щаслива посмішка. Я сіла поруч. Було так дивно: я відчувала його біль, мені стало так самотньо, що по щоках усе ж таки покотилися зрадницькі сльози. Він підвівся.
– Не треба мене жаліти, я був щасливий.
– Сумно, – я відвернулася, нишком витираючи сльозу.
– Ти хороша.
– Нічого не хороша. Відповідай, чому вирішив мені допомогти?
– Та з нудьги, в принципі.
– І ти влаштував цю тираду, щоб наприкінці видати: «з нудьги»?!
– Ну, а що ти хотіла. Сиджу, значить, на коні. Вода тихо дзюрчить, люди внизу, як мурахи, повзають. Дивлюся, мила пичка стиснула монетку в кулачках і закинула в фонтан. Думаю: якщо решка — допоможу, орел — не буду. Сьогодні твій зоряний час, малеча!
– Ха-ха, як смішно, – я закотила очі й пішла по майже охололий чай. У ванній нарешті переодяглась у шорти й футболку та вийшла до Сала.
– Ну, і як це буде?
– Що саме?
– Як ти збираєшся здійснювати мою мрію? Як зробиш мене щасливою?
– Гарне питання, а ну, йди-но сюди, – він схопив мене за руку, і я сіла на ліжко.
– Ти чого? – смикнулась, але руку вирвати не вдалося.
– Та стій ти. Розумієш, треба зазирнути тобі в душу.
– Куди?!
– У душу зазирнути.
– Я не глуха, просто подумала, що мені почулося. По-перше, як? По-друге, навіщо?
– А, це дуже просто, – відмахнувся Сал, але рук не відпустив. – Розслабся.
– Легше не стало. Коли таке кажуть, обов’язково щось трапляється.
– Я не зроблю боляче. Чесно.
Дивлячись на нього, мені не було страшно. Він узяв мене за обидві долоні й уважно подивився в очі. Його руки були гарячими й м’якими. А очі — зачаровували. Я зрозуміла, як це — коли дивляться просто в душу. Спочатку не розумієш, у чому справа, просто дивишся в жовті очі із зеленими прожилками й вловлюєш, як вони повільно змінюються. Спочатку жовтого стає більше, він накочується хвилями. Серед жовтого з’являються золоті іскри — спочатку поодинокі, потім вони збираються в золоті потічки й, подібно до піску в пісочному годиннику, починають рух від периферії до центру, змінюючи при цьому зіницю з круглої на вертикальну. Цей рух зачаровує, гіпнотизує, заспокоює…
– Ну от і все.
Я отямилась, коли Сал відпустив мої руки.
– Тепер я повністю впевнений у своєму виборі.
– Впевнений? – я ще досі була в прострації, перед очима плив жовтий пісок.
– Ей, – він потріпав мене за плечі. – Повертайся! Не варто надовго йти в себе.
Я струснула головою, і омана розвіялась.
– Розумієш? – Сал приніс мені охололий чай. – Ми дуже болісно сприймаємо брехню, лицемірство, підступність. У нашому світі цього повно. В тобі я цього не побачив. Ні, я не вважаю тебе святою, всі ми не без гріха, але ти цілком підходиш на роль моєї господині. Принаймні, з тобою точно не засумуєш, – підморгнув він.
– Ой-ой. Все веселіше й веселіше.