Читати книгу - "Ходімо зі мною, Анастасия Хэд"

Глава 24

Раптово мене охопило відчуття тривоги. Воно зароджувалося трохи нижче сонячного сплетіння й розходилося по руках і ногах, але найсильніше вдарило в голову, змусивши мене знову сісти на ліжко. Через «гвинтокрили», що раптово закрутили мене, довелося метнутися до ванної і віддати унітазу щойно випитий чай.

— Що сталося?
Сал стояв у дверях.
— Я відчув хвилю занепокоєння. У тебе часто бувають панічні атаки?
— Що? — гіркий присмак у роті страшенно дратував, і я попленталась по зубну щітку.
— Панічні атаки. Хоча зазвичай частішає дихання і серцебиття. У тебе трохи не так.
— Ніколи, — я сполоснула рот. — Ніколи в мене не було панічних атак.
— Вітаю!
— Іди в баню!
— Навіщо? — щиро здивувався Сал, мабуть, не всім заходять наші не надто цензурні відсилальні вирази.
— Ой, та ну тебе! — відмахнулася я.

Але мене дуже занепокоїв мій стан. Особливо ця хвиля тривоги. Я почала хвилюватися за Ярика. Метнувшись у кімнату, я набрала його номер. Гудків не було, і жіночий голос повідомив, скоріше за все, що абонент поза зоною досяжності. Паніка підкралася щ ближче. Я носилася з кутка в кут, не розуміючи, як діяти, куди бігти і що, власне, робити. Нічого путнього на думку не спадало.

— Що ти бігаєш?
— З ним щось трапилося, не можу це пояснити, але я відчуваю.
— Ааа, прив’язка! — зраділо проспівав Сал.
— Чого?
— Прив’язка. Коли з одним із партнерів щось трапляється, спрацьовує “тривожна кнопка” і потрібно поспішати на допомогу.

У мене не було ані часу, ані бажання з ним сперечатися.
— Ти можеш мені допомогти?
— З чим?
— Знайти Ярика.
— Та просто, ось же вона, — він ткнув пальцем у щось невидиме для мене, — тягнеться зеленою ниточкою від тебе до нього.
— Швидше!
— Тихіше, тихіше. З таким запалом ти і йому не допоможеш, і себе загубиш. Охолонь! Зв’язок ще чіткий, отже, він ще у відносному порядку.

Слова Сала трохи заспокоїли мене, але паніка щільно засіла в голові. Знову обшукавши сумки, я знайшла два пістолети і пару обойм з патронами, припасених на всякий випадок.
— Ого, як усе продумано, — здивувався Сал, заряджаючи пістолет.
— Ходімо, не знаю, чи зможу чимось йому допомогти, але сидіти, склавши руки, не буду.

Я накинула спортивну куртку, взула кросівки і, засунувши пістолет за пояс, вийшла з номера.

Ярик

Очухався я на арені, прикутий до поручня. Марк лежав поруч і все ще був без тями. На сходах навпроти нас сидів Гай і всміхався на всі тридцять два.
— Ну, нарешті отямився. Якось слабувато для альфи.

Я смикнув наручники — все марно. Видно, що добре підготувалися. Метал міцний, литий.
— Знаєш, — він підвівся і підійшов ближче, — мене така ностальгія охопила, — проспівав Гай, повільно дефілюючи поруч. — Засумував за боями: калюжі крові, рвані рани, безвихідь в очах. Найбільше заводить влада над життям і смертю. Ото я й подумав: а чом би не відродити нам цю чудову традицію?
— Ти здурів?!

Хоча й так було зрозуміло, що з ним не все гаразд. Поряд заворушився Марк.
— Голова, — застогнав він і схопився за неї обома руками.
— Що таке? — сюсюкнув Гай. — Голівонька бо-бо? Нічого, не про це зараз варто турбуватись.

Він відійшов. У нього за спиною була клітка. Величезна залізна клітка з широкими міцними ґратами, метра три заввишки.
— Я давно хотів випробувати його, — він провів рукою по прутах.

Я відчував загрозу, що йшла зсередини. Там було щось хиже й дуже небезпечне. Мій вовк скаженів: мало того, що він терпіти не міг кайдани, та ще й одразу відчув неминучий бій.
— Чув щось про берсерків?

Я мовчав, не бачив сенсу підігравати цьому психу, а він усе теревенив.
— Берсерки були дивовижними воїнами, але з часом, коли бої на полях вийшли з моди, вони ставали все рідше помітними. Довелося попітніти, аби розшукати його. А де, як ти думаєш, я знайшов цю машину для вбивства? У лісі! Він збудував дім, обжився, завів сім’ю й геть не хотів битися в моєму бійцівському клубі. А коли ми спробували вивести його силою, він чинив опір і перебив половину моїх найкращих воїнів. Це й стало його фатальною помилкою. Ах, як же солодко сяяли безнадія в його очах, коли ми забирали його дружину і сина, — Гай підняв голову, облизав губи і обійняв себе руками. — Як згадаю, так у дикий захват впадаю. А тепер, — він припинив обійматись і втупився в нас із Марком, — у мене є чудові суперники для мого ручного ведмедика.

Він дивився на нас і чогось чекав. Я кинув у його бік спопеляючий погляд, а Гай лише закотив очі.

– Ну-ну, я чекаю благань про помилування, – проспівала ця незрозуміла істота і знову втупилась у нас із Марком.
– Що?! – брат не витримав першим. – Та за кого ти нас маєш?! Ти, обжерлива шавко!

Звісно, дарма Марк його дражнив, але я його прекрасно розумію. І справа зовсім не в тому, ким Гай був від народження, а в тому, ким він став. Мразь. Жахлива, безжальна тварюка, яка занапастила чимало життів заради свого самолюбства й збочених фантазій.
У вовчому колі ходить легенда про перевертня-маніяка з манією величі. Рада вже давно веде на нього полювання, але він невловимий. Кожного разу, коли ми наближались до нього впритул, він якимось неймовірним чином зникав, потім затикався на якийсь час, і все повторювалось знову. Він убивав — ми шукали. Шукали з особливою ретельністю, адже залишати цей жах на свободі означає наражати на небезпеку і людей, і всі інші істоти.
Можливо, ви чули про Різника? Так його прозвали наші лондонські колеги. Це ім’я відоме в Англії, в інших куточках планети цю мерзоту знають під іншими іменами, й усі вони пов’язані з найжорстокішими убивцями всіх часів. Дивувало лише те, що його взяли в оборот. Я думав, що він одинак. Хоча тепер зрозуміло, як він уникав нас. Попереджений – отже, озброєний.
Отже, ватажок вирішив спустити на нас свого найжахливішого мисливця? І чомусь мене це не дивує.
– Що він пообіцяв тобі?
– Ась? А, так, нічого особливого. Свою новеньку катівню. І він, як і раніше, допомагатиме мені розважатися, не наражаючи на небезпеку моє дорогоцінне здоров’ячко.
Усередині все здригнулось при думці, що це чудовисько продовжить свої звірства. Його треба зупинити будь-якою ціною.
– Ой, забалакали ви мене! До речі, навіть не думайте тікати. Мій кишеньковий маг накрив Колізей куполом – звідси не вийти. Слухайте дядечка Гая, і, можливо, помрете швидко. Хоча, – він прикусив вказівний палець, – це навряд.