Читати книгу - "Шепіт Срібної Ночі, Аліса Воміель"

Повітря в тронному залі було густим від напруги, тремтливі смолоскипи відкидали неспокійні тіні на позолочені стіни. Король сидів на своєму троні, міцно стискаючи руків’я меча, уважно вивчаючи докази, розкладені перед ним. Таємні листи, написані надто знайомим почерком, шепотіли обіцянки кохання та відданості. Срібний медальйон — символ роду Доріана — лежав поверх пергаменту, незаперечний доказ зради Ліри.                                                                                                                                               

Шпигун, що доставив викриття, стояв навколішки перед троном, схиливши низько голову.                        
— Все так, як я й казав вам, Ваша Величносте. Чаклунка зв’язалася з ворогом. Вона віддала себе йому.                                                                                                                                                                    

Обличчя короля потемніло від люті. Він підвівся повільно, його плащ розвівався за спиною, поки погляд осідав на Лірі, що стояла перед ним з викликом у погляді. Всі події останніх декількох годин затьмарені пеленою небуття. В пам’яті залишився спалах магії за голос зсередини “Магії неможливо остаточно позбутися, коли ти сама і є джерелом цієї сили”.                                                                                         
— Ти зрадила своє королівство, — прогримів він, його голос глухо лунав між кам’яних стін. — Ти віддала своє серце ворогові.                                                                                                                              

Для Ліри все стало зрозуміло. Королю було байдуже до Доріана, навіть попри те, що він був його сином. Ним керував страх. Страх втратити владу, страх визнати, що хтось сильніший за нього. Хтось кращий. Той, хто міг би правити з гідністю.                                                                                                       

Жага влади короля знищила всіх, кого він колись любив. Його дружина, прекрасна і улюблена королева, втратила життя через страх Алдаріка перед силою магії. Його найближчі друзі та радники заплатили власними життями за безліч помилок короля. І тепер він кинув брата на брата на полі битви. Він радше зруйнує власний світ, аніж визнає свої страхи й поразки.                                                           

Пульс Ліри глухо калатав у вухах, але вона відмовилася похитнутися.                                                        
— Доріан не твій ворог. Він ніколи ним не був.                                                                                                

Сміх короля був холодним, позбавленим бодай краплі тепла.                                                                       
— І ти хочеш, щоб я повірив у це? Людина, що володіє забороненою магією, що веде армію вигнанців проти мого правління, не є моїм ворогом? Він — загроза всьому, що ми збудували.                                  

Ліра стиснула кулаки, її магія ворухнулася під шкірою.                                                                                 
— Ти збудував це королівство на крові й страху. Ти називаєш його загрозою, але не бачиш, що саме твоя тиранія штовхає людей до нього.                                                                                                            

Очі короля спалахнули люттю.                                                                                                                      
— Досить! — Він обернувся до своїх гвардійців, його голос був гострий, як лезо меча. — Заарештувати її. І передайте наказ — Доріана - зрадника королівства та своєї сім’ї - стратити на світанку.                  

Цей наказ вдарив Ліру, немов удар у груди. Подих урвався.                                                                         
— Ні! — Магія в ній спалахнула від розпачу, порив вітру пронісся залом, погасивши половину смолоскипів. Гвардійці завмерли, на їхніх обличчях майнула тінь страху.                                                     

Розум Ліри лихоманково шукав вихід. Вона не могла дозволити цьому статися. Вона не могла дозволити їм схопити себе, не могла допустити, щоб Доріан загинув через неї. Її серце шалено калатало, коли вона підняла руки, магія затріщала на кінчиках пальців.                                                      

Перший гвардієць кинувся на неї. Ліра ухилилася, спрямувавши спалах енергії до дверей. Вони грюкнулися, запечатавши зал. Інший воїн поспішив до неї з мечем, але вона змахнула рукою — зброя вислизнула з його рук і впала. Вона билася не на смерть — роззброювала, відштовхувала, але їх було надто багато.                                                                                                                                                       

Чиясь рука схопила її за зап’ястя ззаду. Вона різко обернулася й зустріла погляд самого короля. Його хватка була залізною, очі холодні.                                                                                                                   
— Ти не покинеш цієї зали.                                                                                                                                

В ній спалахнула впертість.                                                                                                                              
— Впевнений?