Читати книгу - "Шепіт Срібної Ночі, Аліса Воміель"

З відчаєм вона вивільнила силу, пославши ударну хвилю в повітря, що збила гвардійців з ніг. Король похитнувся й випустив її руку. Закляття виснажило її, але вона не мала часу на вагання.                         

Вона розвернулася й побігла.                                                                                                                           

Коридори замку миготіли повз, поки вона мчала знайомими переходами, уникаючи переслідувачів на кожному кроці. Її дихання рвалося на уривки, коли вона дісталася до зовнішнього подвір’я, де прохолодне нічне повітря різко контрастувало з задушливим жаром тронної зали.                                    

За стінами замку розкинувся темний простір зачарованого лісу. Якщо вона зможе дістатися туди, то зникне, перегрупується, попередить Доріана. Але позаду задзвеніли дзвони — тривога, заклик до зброї. Король не відпустить її так просто.                                                                                                         

До того часу, коли перші промені світанку торкнулися обрію, королівське військо вже було на ногах.

Король стояв на балконі своєї військової зали, спостерігаючи, як знизу шикуються його війська. Його кулаки були стиснуті.                                                                                                                                        
— Знайти її, — наказав він низьким, сповненим гніву голосом. — Полюйте на них обох. Спаліть кожне село, що прихистить їх. Принесіть мені голову Доріана.                                                                                

Наказ розлився хвилею жаху серед солдатів, але ніхто не насмілився йому перечити.                              

Війна між магією та військовою міццю королівства почалася.                                                                       

Поле бою було хаосом. Все навколо було залите різними відтінками червоного. Вже було неможливо розрізнити, хто є хто. Два королівства прагнули знищити магів, вони так само боялися, але ще не зрозуміли: якщо впаде одна нація — за нею підуть усі інші.                                                                          

Вогонь і сталь зіштовхнулися в мертвій тиші, розфарбовуючи небо спалахами золота й багрянцю. Повітря було насичене запахом палаючої деревини, обпаленої землі й крові. Війна почалася по-справжньому, і жодна зі сторін не мала наміру відступати.                                                                            

Доріан бився, немов одержимий, його меч злітав і падав сріблястим розмиттям, розтинаючи ряди солдатів. Його воїни — маги, вигнані лицарі й ті, ким знехтувало королівство, — билися до останнього. Магія струменіла в повітрі, дика й неконтрольована.                                                                                      

Але армії королів були невблаганними. Одягнені в начищені до блиску обладунки, вони рухалися строєм, з’єднуючи щити в непорушну стіну. Їхні клинки, насичені рунами проти магії, прорізали чари, немов папір.                                                                                                                                                       

Ліра стояла на передовій, її руки тремтіли під вагою сили, яку вона ось-ось мала звільнити. Вона присяглася ніколи не використовувати магію для війни, але король не залишив їй вибору. Вона підняла руки, викликаючи бурю.                                                                                                                                      

Блискавка розпанахала поле бою, вражаючи ворожі бойові машини. Хвиля полум’я пронеслася крізь їхні лави, розкидаючи солдатів, немов сухе листя на вітрі.

Та вони не зламалися.

Навпаки, вони ринули вперед, очолювані найбезжальнішим генералом короля — лордом Гадріаном. Його погляд був гострим і розважливим, а меч не знав промахів. Він прорізав шлях крізь воїнів Доріана, його обладунки блищали від крові.

І тоді сталося те, що змусило Ліру затамувати подих.

Крізь полум’я й дим на поле бою виїхав сам король.

Він був втіленням сили — у золотих обладунках, з короною, що досі сяяла на його чолі. У руці він тримав меч, викутий із зачарованої сталі, — одну з небагатьох зброї, здатної прорізати саму магію.

Бій сповільнився, коли його голос пролунав над полем бою.

— Досить!

Навіть поранені повернули голови, щоби почути.

Стальний погляд короля зупинився на Лірі.

— Повернись у своє королівство, й я пощаджу твоє життя.

Пульс Ліри гучно гупав у вухах.

— Я більше ніколи не стану перед тобою на коліна.

Його хватка міцніше стиснула руків’я меча.

— Тебе засліпило кохання зрадника. Повернися до свого народу, і тобі буде даровано прощення.

— Я не належу нікому, — промовила вона, її голос був ясним і непохитним. Король Східного Королівства, відомий ще як маріонетка короля Алдаріка, викликав у Ліри тепер лише відразу. Вона була не дурепою. З цього поля бою живими вийдуть лише один із них — або король, або вона. Ліра знала це занадто добре.