Читати книгу - "Чотири подвиги, Сергій Оріанець"

Того вечора Софі піднялася на горище, де мешкав Антуан. Двері номера були зачинені; за ними панувала глуха тиша — тиша, що кричала гучніше за слабкий вітер, який гудів у щілинах старої рами. Повітря було важким від пилу й воску, що капав із свічок, — ніби час застиг тут, тримаючи в обіймах шепіт минулого, що тремтів, мов відлуння давно згаслих голосів. Вона довго стукала; її кісточки вже почервоніли від ударів об дерево, але відповіді не було. Уже зібравшись іти, Софі раптом почула кволий хрипкий голос із-за дверей:

— Почекайте, зараз відкрию, — це був Антуан.

Її серце радісно закалатало — вона горіла бажанням поділитися новинами, але в її грудях тремтіла тінь — страх, що кожен ритуал забирає частину друга, якого вона знала, лишаючи лише оболонку, що розчиняється в пітьмі. Двері повільно прочинилися з тихим скрипом, і перед нею постав Антуан — блідий, із розпатланим волоссям і припухлими очима, ніби його висмоктала сама темрява дзеркала.

— Ти що, весь день проспав?! — усміхнулася Софі, переступаючи поріг і кидаючи рюкзак на стілець. Її голос тремтів від полегшення — він живий, тут, із нею.

— А ти як гадаєш?! — прохрипів він, потираючи скроні тремтячими пальцями. — Таке відчуття, ніби я тиждень не змикав очей. Усе тіло ломить, ніби мене перекинули через бурю й назад.

— Ну добре! — кивнула вона, стримуючи хвилювання. — Поки ти відсипався, я погуглила й знайшла нову зачіпку: морський музей! Клич своїх друзів, вирішимо, що робити далі.

— Будеш чай чи каву?! — запитав Антуан. Його голос усе ще був слабким, але в ньому пробивалася нотка звичної турботи.

— Ні, я вже випила, — відмахнулася Софі, але додала з легкою усмішкою: — А ось тобі вона точно не завадить. — І, трохи помовчавши, процитувала: — Але, як кажуть на Сході: «Душа не хоче ні чаю, ні кави. Душа хоче розмови. А кава — це просто привід!» Ну, де вони?

Софі глянула на дзеркало. Його поверхня затремтіла, ніби від подиху невидимого вітру; вона дихала багрянцем, ніби кров’ю століть, і в кожному відблиску тремтіли уламки — не лише царів, а й їхніх нездійснених мрій, що гасли в пітьмі, мов свічки перед штормом. У багряному відблиску, що нагадував розплавлений метал, з’явилися Вортимер, Енріке та Леонід. Три царі стояли пліч-о-пліч; їхні обличчя були суворими, але в очах читалася тривога. Порожнє місце, де мав бути Дайя, різало погляд, мов незагоєна рана, — порожнеча, що кричала про втрату.

— Ви втрьох?! — здивувалася Софі; її голос ледь помітно здригнувся. — Дайя так і не з’явився?

— Ні, — коротко відповів Вортимер; його низький голос прогудів, як далекий грім. — Жодного сліду.

— Це дивно, але, можливо, потрібен час, — додав Енріке, задумливо звівши брови. — Або… щось пішло не так.

— Він сильний, — тихо озвався Леонід, але в його тоні відчувалася невпевненість. — Та все ж…

— Ну добре, тоді до справи, — рішуче перебила Софі, струшуючи з себе тінь тривоги. — Поки Антуан відсипався, я записала його до архіву морського музею як студента, що пише есе про стародавні кораблі. Шукати щось серед експозиції — так собі затія, але покопатися в архівах… Можливо, це спрацює.

— Що?!! — перелякано вигукнув Антуан, остаточно прокидаючись. Його очі округлилися, а голос затремтів. — До якого ще музею? Я ж архітектор, а не кораблебудівник чи історик! Гадки не маю, що мені там робити!

Усі повернулися до нього. У поглядах царів і Софі змішалися надія й тривога, ніби він був останньою ниткою, що ось-ось обірветься. У кімнаті запала важка тиша, що кричала; лише тріск згаслих свічок порушував її, кидаючи тіні на стіни — тіні, що танцювали, мов привиди втрачених доль.

— А що? — невпевнено озвався Антуан, відчуваючи напругу. — Так, я архітектор. Цікавлюся історією, будівлями, спорудами. Але кораблі — це не моє.

— Може, тоді піде Леонід?! — запропонував Енріке, переводячи погляд на царя.

— Так, — підтримав Леонід; його голос загудів, як морський вітер перед штормом. — Кораблі — моя стихія. Я з дитинства мріяв про них, чув їхній шепіт у снах. Як перейти в світ живих, ми вже знаємо, тож я згоден.

— Хай іде, — гмикнув Вортимер, склавши руки. — Хтось же мусить розплутати цю загадку.

— Ідея класна! — кивнула Софі; її очі спалахнули. — Нехай Антуан відпочине, а завтра зранку почнемо з ритуалу Сан-Жермена. І гайда до нових пригод!

Наступного ранку ритуал пройшов бездоганно. Леонід, опинившись у тілі Антуана, відчув, як його свідомість пронизує дивне тепло, а потім — різкий стрибок, ніби він пірнув у холодну воду. Світ живих обійняв його запахом кави й асфальту — таким чужим після століть у задзеркаллі, де час був лише тінню на склі. Разом із Софі він вирушив до морського музею.

Морський музей височів у величній будівлі Королівських корабелень — масивному кам’яному комплексі в готичному стилі, що тулився біля підніжжя гори, неподалік набережної. Стіни гуділи, мов живі, — кам’яні свідки, що бачили, як море ковтає героїв і повертає лише їхні тіні. Підлога скрипіла, мов палуба під ногами приречених, а повітря пахло сіллю й іржею — подихом моря, що не відпускає своїх жертв. Зовні він нагадував середньовічну фортецю: високі арочні проходи, грубі стіни, що зберігали відлуння корабельних молотків і хрипких голосів стародавніх майстрів. Величезні ворота, мов портал у минуле, запрошували увійти й відчути подих морських пригод. Темне дерево фасаду, вибілене солоним вітром, несло відгомін штормів, що лютували століттями. Масивні вікна, схожі на ілюмінатори затонулого судна, вбирали відбитки неба й хмар, а за важкими дверима ховалася таємниця, огорнута запахом солоної води, давньої смоли й легким ароматом трухлявих дощок. Поруч розкинулися доглянуті зелені алеї та затишний внутрішній дворик, де стояла величезна репліка корабля — натяк на скарби, приховані всередині. Вітер приносив солонуватий аромат моря, а сонце кидало золотаві відблиски на старовинний камінь, роблячи будівлю ще величнішою — живим пам’ятником часу, що дихав і шепотів.