Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

— Буреблагословенний, ви вже чули новини? — озвався до нього один із вояків.

«Прокляття на голову того, від кого вони взнали це прізвисько», — подумав капітан, а Скеля й решта двоє тим часом порівнялися з ним.

— Ні, — гукнув він у відповідь. — Що за новини?

— На Розколоті рівнини прибув герой! — крикнув солдат. — Він матиме зустріч із ясновельможним Холіном і, певне, підтримає його! Це добрий знак. Можливо, завдяки йому тут стане спокійніше.

— Про кого ти? Хто він? — гукнув рогоїд.

Вояк назвав ім’я.

І в Каладіна похололо в грудях.

Його занімілі пальці заледве втримали ратище. А відтак він зірвався з місця й помчав. Каладін не зважав на крики Скелі позаду і не зупинився, щоб решта наздогнали його, а нісся табором, біжучи в центральний квартал — до штаб-резиденції Далінара Холіна.

Він не хотів вірити власним очам, коли побачив штандарт, що майорів над головами загону солдатів — певне, частини куди більшої армії, яка залишилася за межами табору. Каладін проскочив повз них, спричиняючи окрики, здивовані погляди і стривожені запитання.

Але зрештою зупинився, заточуючись, перед коротким сходовим маршем, який вів у Далінарів бункер — укріплений комплекс кам’яних будівель. На вході туди Чорношип саме тиснув руку високому чоловікові.

Величний, із квадратним підборіддям, новоприбулий був у бездоганному однострої. Він засміявся, обіймаючи Далінара.

— Давній мій друже, — промовив «герой». — Скільки літ, скільки зим!

— Багато води спливло, — погодився князь. — Я дуже радий, що після стількох років обіцянок ти нарешті дістався сюди. Подейкують, що ти навіть Сколкозбройцем розжився!

— Так, — підтвердив новоприбулий, відходячи й виставляючи руку вбік. — Здобув на полі бою, відібравши в убивці, який дерзнув зазіхнути на моє життя.

З’явилася Зброя. Каладін уп’явся поглядом у той сріблястий меч. Прикрашений гравіруванням уздовж леза, клинок мав форму, стилізовану під омахи полум’я, й капітанові здалося, що та Зброя заплямована червоним. У пам’яті спливли імена: Даллет, Кореб, Ріш… загін із незапам’ятних часів. І люди, яких любив Каладін.

Підвівши очі, він примусив себе поглянути в обличчя новоприбулого — людини, яку він ненавидів, ненавидів сильніше, ніж будь-кого іншого. Людини, яку свого часу боготворив.

Його Високороддя Амарама. Людини, яка вкрала в Каладіна Сколкозбройця, затаврувала йому чоло і продала його в рабство.

Кінець першої частини

ІНТЕРЛЮДІЇ

ЕШОНАЙ • ІМ • РИСН

І-1. Нарак

Коли Ешонай дісталася плато в центрі Розколотих рівнин, у її свідомості фоном лунав Ритм рішучості.

Центральне плато. Нарак. Місце вигнання.

Домівка.

Зірвавши з голови шолом Сколкозбруї, вона на повні груди вдихнула прохолодне повітря. Збруя мала чудову вентиляцію, проте після тривалих перевантажень навіть у ній ставало задушно. Позаду Ешонай на плато застрибували інші солдати: на цю вилазку вона взяла із собою тисячі півтори. На щастя, цього разу вони прибули значно раніше, ніж люди, і здобули яхонтосерце з мінімальними боями. Привілей нести його отримав Деві: адже саме він розгледів іздалеку ту хризаліду.

Вона замало не шкодувала, що вилазка далася їм так легко. Так, замало не шкодувала…

«Де ти, Чорношипе? — подумала Ешонай, дивлячись у західний бік. — Чому ти не прийшов зітнутися зі мною знову?»

Вона начебто бачила його під час вилазки десь із тиждень тому, коли їх прогнав із плато його син. Ешонай не брала участі в тій битві: поранена нога ще боліла, й стрибання з плато на плато — навіть у Сколкозбруї — перевтомлювало кінцівку. Поки що їй, певне, взагалі не варто б вирушати на ці вилазки.

Ешонай хотіла бути поряд на той випадок, якщо її ударний загін потрапить в оточення й потребуватиме Сколкозбройної — ба навіть пораненої — щоб прорвати кільце. Нога боліла, проте Збруя значно послаблювала це відчуття. Незабаром їй знову доведеться повернутися в стрій. Можливо, якщо вона братиме безпосередню участь у битвах, Чорношип таки з’явиться.

Ешонай-бо конче мала з ним поговорити. Нагальність такої потреби вчувалась їй у повівах самих вітрів.

Розходячись своїми дорогами, солдати здійняли руки в прощальному жесті. Багато хто тихенько наспівував чи мугикав у Ритмі скорботи. Нині мало хто заводив щось у Ритмі піднесення чи хоч би рішучості. Крок за кроком, буря за бурею її народ — «слухачів» — охоплювало пригнічення. Такою була його самоназва, а термін «паршенді» придумали люди.

Ешонай попростувала до руїн, на які здебільшого перетворився Нарак. За стільки років від нього мало що залишилося: можна сказати, «руїни руїн». Перед міццю великобур труди хоч слухачів, хоч людей витримували недовго.

Колись той кам’яний шпиль попереду, ймовірно, був вежею, але за всі ці століття під шалом стихій він обріс товстим шаром крєму, який просочився в тріщини й заповнив вікнини, а відтак затвердів. І тепер вежа мала вигляд гігантського сталагміту, чия округла вершина стриміла до неба, а скельна порода на вузлуватих боках скидалася на розплавлену.

Так довго опираючись вітрам, той шпиль не міг не мати міцного осердя. Іншим зразкам прадавньої архітектури велося куди гірше: Ешонай проминала пагорби та кургани — рештки повалених споруд, що їх Розколоті рівнини помаленьку поглинали. Спрогнозувати вплив великобур було неможливо: інколи від скельних формацій відламувалися велетенські шматки, залишаючи вирви з нерівними крайками, а інколи останці століттями протистояли вивітрюванню: бо не так зазнавали ерозії, як обростали крємом.

Під час своїх розвідувальних експедицій Ешонай відкрила інші подібні руїни — як-от ті, де слухачі вперше стикнулися з людьми. Відтоді спливло всього сім років — і водночас із тим ціла вічність. Вона з любов’ю згадувала ті часи, коли досліджуваний світ здавався неосяжним і безмежним. А тепер…

Тепер її життя, неначе в пастці, проходило на одному-єдиному плато. Незвідані землі гукали її — співали, щоб вона взяла із собою стільки речей, скільки зможе донести, й вирушала в похід. Але, на жаль, цього їй більше не судилося.

Ешонай ступила в тінь великої скелі — її уява завжди малювала, що це, мабуть, міська брама. Висновуючи з тих скупих даних, які роками надходили від їхніх вивідачів, алеті ні про що не здогадувалися. Маршируючи нерівною поверхнею довколишніх плато, вони бачили тільки скельну породу й жодного разу не запідозрили, що перетинають мощі мертвого міста.

Сколкозбройна затремтіла й перемкнулася на Ритм згуби — приглушений, але шалений, із різкими нотами стакато. А втім, лунав він недовго: пом’янути полеглих було важливо, але працювати, щоб уберегти живих — іще важливіше.

Знову налаштувавшись на Ритм рішучості, Ешонай вступила в Нарак, де слухачі за час війни збудували чи не найкращу з можливих похідних домівок. Скелясті уступи перетворилися на казарми, чиї стіни та стелю утворювали карапакси великопанцирників. Із підвітряного боку курганів, колишніх будівель, тепер вирощували провіант —