Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

Вони назвали його Нарак — «екзиль» — бо прийшли сюди у вигнання, щоб мешкати окремо від своїх богів.

Коли вона проходила, слухачі — хоч вичоловічені, хоч вижіночені — здіймали руки у привітанні. Як мало їх залишалося! Люди були нещадні у своєму прагненні до помсти.

Ешонай не винуватила їх.

Сколкозбройна завернула до Зали мистецтв: адже та була поблизу, а вона багато днів не з’являлася там. Усередині солдати як уміли займалися малюванням.

І досі у Збруї та з шоломом під пахвою, Ешонай пройшла поміж них. Довге приміщення не мало даху — і це забезпечувало море світла, щоб видніше було малювати — а стіни вкривав товстий шар давно затверділого крєму. Стискаючи товсті щетинні пензлі, вояки щосили намагалися зобразити композицію квітучих скелебруньок на постаменті по центру. Ешонай обійшла живописців, оглядаючи їхні роботи. За браком полотна або занадто цінного паперу, малювали вони на хітині.

Етюди були жахливі: грубі мазки, вирвиочні барви, зміщені пелюстки… Поруч одного зі своїх лейтенантів — Вараніса — Ешонай затрималася. Горою височіючи перед мольбертом, здоровань ніжно втримував пензля «латною рукавицею» свого п’ястка. Пластинчасті хітинові нарости вкривали його руки, плечі, груди — навіть голову. Та й під Збруєю Ешонай ховалися такі самі.

— В тебе виходить дедалі краще, — сказала йому Сколкозбройна в Ритмі похвали.

Той звів на неї погляд і тихенько замугикав у Ритмі сумніву.

Ешонай хихикнула й поклала руку йому на плече.

— Це справді схоже на квіти, Варанісе. Я серйозно.

— Це схоже на мулисту воду на брунатному плато, — відказав солдат. — А ще в ній, мабуть, плаває кілька коричневих листків. І чому фарби, змішуючись, робляться коричневі? Сукупність трьох чудових кольорів дає один найменш приємний окові. Це якесь безглуздя, генерале.

«Генерале». Інколи в такій іпостасі вона почувалася не менш ніяково, ніж ці люди — намагаючись писати картини. Ешонай прибрала воєнну подобу, бо обладунок був потрібний для битви, але перевагу надавала робочій — адже та гнучкіша й практичніша. Не те щоб їй не подобалося вести на бій, але ті самі заняття день при дні — муштра та вилазки на плато — отуплювали. Вона хотіла нових вражень, подорожей у небачені краї. Але натомість наче нескінченно — знов і знов — чувала над тілами загиблих одноплемінців.

«Ні. Ми знайдемо вихід».

Почасти вона сподівалася на допомогу мистецтва. За наказом Ешонай кожен чоловік або жінка почергово та в призначений час прибували до Зали мистецтв, де старалися не за страх, а за совість. Але поки що їхні потуги увінчалися не більшим успіхом, ніж намагання перестрибнути прірву, іншого краю якої навіть не видно.

— Спренів немає? — запитала Ешонай.

— Ані єдиного.

Ця відповідь пролунала в Ритмі скорботи. Останнім часом Ешонай чула його надто часто.

— Не припиняти спроб, — звеліла вона. — Якщо ми й зазнаємо поразки в цій битві, то не через брак наполегливості.

— Але генерале, який сенс? — заперечив Вараніс. — Художники не вбережуть нас від людських мечів.

Ближні солдати й собі обернулися — послухати, що відповість Ешонай.

— Художники — не вбережуть, — відказала вона в Ритмі примирення. — Але моя сестра переконана: вона впритул наблизилась до відкриття нових подоб. Якщо в нас вийде з’ясувати, як стають живописцями, це може прояснити для неї процес трансформації і тим посприяти дослідженню — допомогти у створенні подоб, які будуть навіть потужніші, ніж воєнна. Так, художники нас не врятують, але інші подоби — хтозна?

Вараніс кивнув: це був зразковий солдат. Такими ставали не всі: воєнна подоба не конче робила дисциплінованим. Проте мистецьким здібностям, на жаль, відчутно заважала.

Ешонай намагалася було малювати й собі, але не могла абстрагуватися, налаштувавшись на правильний лад, як того потребує мистецтво. Воєнна подоба добра своєю багатогранністю. Вона не пригнічує думку, як-от шлюбна подоба. Прибравши її, слухач — як і в робочій подобі — залишався самим собою. Проте кожна мала свої обмеження. Так, у робочій важко давалися акти насильства: психіка якимось чином блокувала агресію. Чи не за це Ешонай і любила її: адже та спонукала до нестандартного розв’язання проблем.

Але жодна не придавалася для творення мистецтва — чи принаймні не надто добре. У шлюбній подобі виходило краще, але та породжувала цілу низку додаткових проблем: для тих, хто її прибирав, зосередитися на виконанні якоїсь роботи було майже немислимо. Існувало й іще дві подоби, але першу — тупу — використовували рідко. Та була пережитком минулого, і відтоді вони винайшли ліпші.

Тож залишалася тільки спритна — неспеціальна: гнучка та ретельна. В цій подобі вирощували потомство, а також виконували роботу, яка потребувала не сили, а вправності. На неї можна було виділити дуже небагатьох, хоча вона й додавала мистецького хисту.

У старовинних піснях співали про сотні подоб. Але нині слухачі знали тільки п’ять. Ні, шість, як рахувати з рабською — вона позбавляла спренів, душі та пісень. Саме ця подоба була звичною людям, і вони називали її «паршменом». Хоча насправді це не так подоба, як відсутність будь-якої подоби.

Тримаючи шолома під пахвою й тамуючи біль у нозі, Ешонай вийшла із Зали мистецтв. Вона перетнула водозбірну площу, де «спритники» виліпили з крєму великий басейн: під час позбувайла він уловлював дощівку, багату на поживні речовини. Довкола ходили з відрами «робітники»-водоноси. За силою їхня подоба майже не поступалася воєнній, але мала тонші пальці й не передбачала обладунків. Багато з них кивали Ешонай: як генерал вона не мала над ними влади, але була їхньою останньою Сколкозбройною.

У басейні, бризкаючись, бавилися трійко «шлюбувальників» — дві жінки й один чоловік. Майже голі, вони плескалися у воді, яку питимуть інші.

— Гей, ви троє! Вам зайнятися нічим?! — гримнула на них Ешонай.

Тілисті та розмлоєні, ті широко всміхнулися до неї.

— Ходи до нас! Тут весело, — гукнув хтось із них.

— Геть звідси! — гаркнула Ешонай, тицьнувши пальцем.

Забурчавши в Ритмі роздратування, трійця неохоче вилізла з води. Кілька ближніх робітників похитали на них головою, а один проспівав Ешонай хвалу в Ритмі подяки. Трударі не любили конфліктувати.

Хоча все це відмовки. Так само й шлюбувальники, пустуючи, прикривалися своєю подобою. А от сама Ешонай, коли прибирала робочу подобу, привчила себе, в разі необхідності, вступати в конфлікти. Якось вона навіть була шлюбувальницею і на власному досвіді переконалася, що й у цій подобі таки можна продуктивно працювати… нехай і відволікаючись.

Хоча загалом її досвід у шлюбній подобі став відверто провальним.

Ешонай вишпетила шлюбувальників у Ритмі докору, і то з таким запалом, що її слова принадили спренів гніву. Вона бачила, як ті з неймовірною швидкістю зліталися, танцюючи, на її лють хтозна-звідки — неначе блискавиця від далеких скель. Вони згромадилися біля ніг Ешонай, зробивши каміння червоним.

Це вселило в шлюбувальників страх божий, і ті кинулися до Зали мистецтв. Залишалося сподіватися, що дорогою вони не застрягнуть, спаровуючись, у якомусь затишному куточку. Від такої думки в Ешонай усе переверталося всередині. Та ніколи не могла збагнути слухачів, які добровільно залишалися в шлюбній подобі. Більшість