Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

Хоча люди так і чинили, й це приголомшувало Ешонай за тих далеких часів, коли вона торгувала з ними й вивчала їхню мову. Вони не тільки не змінювали подоб, а й завжди були готові до спаровування, постійно відволікаючись на статевий потяг.

Ешонай чимало віддала б, щоб отримати змогу залишатися поміж них непоміченою — набути на рік однотонної шкіри й походити їхніми гостинцями, побачити їхні величні міста. Але натомість вона разом із рештою організувала вбивство їхнього короля у відчайдушній спробі завадити богам слухачів повернутися.

Що ж, це таки спрацювало: алетійський король не встиг утілити в життя свого плану. Однак тепер її повільно винищуваний народ розплачувався за той крок.

Зрештою Ешонай добулася до скельної формації, яку називала домівкою, — тісної, напівзаваленої улоговинки. Вона нагадувала ті, що на краю Розколотих рівнин, — люди називали тамтешні громадини «військовими таборами». Раніше там жили її одноплемінці, але потім покинули їх, відступивши на Розколоті рівнини, чиї провалля люди не могли перестрибнути.

Звісно, її дім був незрівнянно менший. Коли вони тільки-но оселилися тут, Венлі змайструвала дах із карапакса великопанцирника й позводила стіни, розгородивши внутрішній простір на окремі кімнатки. А Ешонай обмазала все це крємом, який, поступово затвердівши, таки породив відчуття домівки, а не якоїсь халупи.

Сколкозбройна залишила шолома на столику одразу при вході, проте решту обладунку скидати не стала. У Збруї Ешонай було якраз добре: їй подобалося відчувати себе сильною. Адже завдяки цьому вона знала: у світі залишалося бодай щось надійне. А до того ж у латах можна було майже не зважати на поранену ногу.

Вона швидко проминула кілька кімнат, киваючи зустрічним слухачам. Венлі допомагали асистенти, які обходилися спритною подобою: адже ніхто не знав, якою має бути справжня наукова. Ешонай знайшла сестру біля вікна найдальшої кімнатки. Поруч сидів Демід, її колишній партнер-шлюбувальник. Ось уже три роки Венлі зберігала спритну подобу — аж відколи про неї дізналися — проте в свідомості Ешонай сестра й досі залишалася робітницею, товсторукою та кремезною.

Так було колись. Але тепер Венлі зробилася стрункою жінкою з довгастим обличчям і вишукано-візерунчастими мармуровими розводами червоного й білого. У спритній подобі волосся відростало довгими прядками, оскільки панцирний шолом цьому не заважав. Тож темно-руді пасма Венлі сягали до пояса, де їх було перев’язано в трьох місцях. На ній була приталена мантія, яка обтягувала нерозвинені груди. Пишний бюст передбачала тільки шлюбна подоба.

Венлі та її колишній шлюбувальник залишалися близькими, хоча свого часу в шлюбних подобах потомства їхній союз не приніс. На полі битви вони б стали бойовим тандемом, але натомість зробилися такими собі колегами-науковцями. Те, за чим проходили їхні дні, було для слухачів украй нетипово.

Але в тім-то й річ: одноплемінці Ешонай не могли дозволити собі зберігати традиційний уклад. Часи бездіяльної ізоляції на цих плато — коли вони переспівувалися й лише вряди-годи стиналися в поєдинку — добігли кінця.

— Ну що? — запитала Венлі в Ритмі цікавості.

— Ми перемогли, — відповіла Ешонай, привалюючись до стіни й, дзенькнувши Сколкозбруєю, схрестила руки на грудях. — Яхонтосерце наше. Ми знову матимемо що їсти.

— Це добре, — відказала Венлі. — А та твоя людина?

— Далінар Холін. На цю битву він не з’явився.

— Він більше не зітнеться з тобою. Минулого разу ти його замало не вбила, — промовила Венлі в Ритмі зчудування.

Сестра підвелася, взяла якийсь папірець — після збору врожаю вони виготовляли папір із сушених вичавків скелебруньок — і простягла його своєму колишньому шлюбувальнику. Демід пробіг написане очима, кивнув і заходився робити нотатки на власному аркуші.

Папір потребував дорогоцінного часу й ресурсів, але Венлі наполягала, що їхні зусилля окупляться. Що ж, краще б їй мати рацію.

Сестра уважно глянула на Ешонай. Венлі мала проникливі очі. Темні й лискучі, як і в кожного слухача, вони, здавалося, завжди приховували якусь додаткову глибину втаємниченості. А за належного освітлення ще й відливали фіолетовим.

— Сестро, а що б ти зробила, якби ви з цим Холіном таки змогли погамувати спроби вбити одне одного досить надовго, щоб зав’язати розмову?

— Вступила б із ним у перемовини про мир.

— Ми вбили його брата, — заперечила Венлі. — Згубили короля Ґавілара того самого вечора, коли він запросив нас до себе додому. Такого алеті не забудуть і не пробачать.

Ешонай розправила руки й стиснула латного п’ястка в кулак. Того вечора вона і п’ятеро інших розробили продиктований відчаєм план. Попри молодість, на її думку зважали: адже вона добре знала людей. Рішення ухвалили одноголосно.

Вбити. Вбити того чоловіка, ризикуючи зникненням. Бо якби Ґавілар дожив зробити те, про що сказав їм того вечора, втрачено було б геть усе. Нині з тих, хто ухвалив тодішнє рішення, жива була лише Ешонай.

— Я розгадала секрет буремної подоби, — оголосила Венлі.

— Що? — стрепенулася Ешонай. — Але ж ти мала працювати над корисною подобою — науковою або посередницькою.

— Вони нас не врятують, — відказала Венлі в Ритмі зчудування. — Якщо ми хочемо перемогти людей, нам знадобляться стародавні сили.

— Сестро, — промовила Ешонай, хапаючи ту за руку. — Наші боги…

Але Венлі й вухом не повела.

— На людському боці є Приборкувачі сплесків.

— Може, й ні. А раптом то був Клинок честі?

— Ти ж билася з ним. Невже це Клинок честі завдав тобі того удару, поранивши в ногу й залишивши шкутильгати?

— Я…

В нозі заболіло.

— Ми не знаємо, яким із пісень можна вірити, — мовила Венлі.

Вона сказала це в Ритмі рішучості, але її стомлений голос приманив спренів виснаження. Зі звуком повіву вітру вони влетіли струминками напівпрозорого серпанку крізь вікна та двері й, зробившись виразнішими та чіткішими, закружляли довкола її голови, наче завитки пари.

«Бідолашна сестра. Їй доводиться не легше, ніж солдатам».

— Якщо Приборкувачі сплесків повернулися, — вела далі Венлі, — нам треба прагнути до чогось суттєвого — того, що забезпечить нам свободу. До могутніх подоб, Ешонай… — Вона виразно глянула на п’ясток сестри, який досі стискав її руку. — Принаймні сядь і вислухай. А то маячиш, мов гора.

Ешонай прибрала пальці, але сісти не сіла: під вагою її Сколкозбруї стілець розламався б. Натомість вона схилилася над столом, розглядаючи навалені на ньому папери.

Венлі винайшла власну писемність, запозичивши відповідну ідею в людей: запам’ятовування пісень придавалося не ідеально, навіть якщо тобі допомагали ритми. Записувати інформацію на аркушах було практичніше, а надто для дослідницьких потреб.

Ешонай опанувала ту графіку, проте читати їй і досі було важкувато: Сколкозбройна ж бо мала обмаль часу на практику.

— То кажеш… буремна подоба? — спитала вона.

— Багато хто з тих, хто її прибирав, могли керувати великобурею або навіть виклика́ти її.

— Я пам’ятаю пісню про неї, — сказала Ешонай. — Але то була прерогатива богів.

— З ними так чи інакше пов’язана більшість подоб, — відповіла на це Венлі. — Хіба