Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

Ту характеризували недолугість і недоумкуватість. Тепер у ній хіба що шпигували за людьми. Але колись її одноплемінці знали тільки тупу та шлюбну подоби.

Демід підсунув стіс паперів і перебирав їх.

— Венлі має рацію, Ешонай. Ми повинні піти на цей ризик.

— Можна провести перемовини з алеті, — не здавалася та.

— Навіщо? — запитала Венлі в тому ж таки Ритмі сумніву. Її спрени виснаження зрештою зникли, полинувши на пошуки свіжих джерел емоцій. — Ешонай, ти раз по раз повторюєш, що прагнеш до перемовин — як на мене, це йде від твого захоплення людьми. Невже ти гадаєш, що тобі дозволять вільно розгулювати поміж них? Тій, кого вони сприймають як подобу бунтівної рабині?

— Багато століть тому, — зауважив Демід, — слухачі втекли і від богів, і від людей. Наші предки полишили цивілізацію, владу й могутність заради свободи. Ешонай, її не можна втрачати. Буремна подоба — ось що допоможе нам розбити алетійську армію.

— А коли люди відступлять, — промовила Венлі, — ти зможеш повернутися до першопрохідництва. Жодних обов’язків — подорожуй собі, укладай мапи, відкривай незвідані краї.

— Мої особисті прагнення не мають значення, доки всім нам загрожує зникнення.

Ешонай сказала це в Ритмі докору, пробігаючи очима цятки на сторінці — записи пісень. Співів без музики — самих лише бездушних слів.

Чи справді могло спасіння слухачів полягати в чомусь аж такому жахливому? Венлі та її дослідницька група витратили п’ять років на запис усіх пісень, розпитування старійшин про різноманітні нюанси і їхню фіксацію на цих сторінках. Плодом їхньої співпраці й глибокодумних досліджень стала нововідкрита спритна подоба.

— Іншого способу немає, — промовила Венлі в Ритмі примирення. — Ми винесемо це питання на розгляд П’ятірки. Сповідаюся, що ти, Ешонай, будеш на нашому боці.

— Я… я подумаю.

І-2. Ім

Ім акуратно зістругав деревину з боковини невеличкої заготовки й, здійнявши ту на світло сфери поруч верстака, наблизив окуляри до очей, притримуючи їх за оправу.

Ну що за чудовий винахід ці окуляри! Жити означає бути частиною космеру, яка осягає себе. Але яке вже там осягнення, якщо ти до пуття не бачиш? Той азіш, що вперше створив такий пристрій, давно відійшов у вічність, тож Ім висунув пропозицію зарахувати його до сонму Почесних небіжчиків.

Він опустив заготовку і знову взявся обстругувати її, ретельно надаючи передній частині округлої форми. Дехто з його колег-шевців купував копили — дерев’яні колодки, які використовують при виготовленні взуття — в теслярів, проте Іма свого часу навчали вирізати їх власноруч. Так-бо воно повелося віддавна й тривало століттями. Ну а коли щось робили певним чином аж так довго, то, на його думку, на те мала бути поважна причина.

За Імовою спиною тяглася комірчина шевської майстерні, з напівтемряви якої визирали носки десятків пар черевиків, наче вугрі зі своїх нірок. То були виставкові моделі, за котрими підбирали розмір, матеріал і визначалися з фасоном, щоб майстер міг пошити досконалу пару черевиків, яка ідеально пасуватиме до ніг і характеру власника. За відповідального підходу, така попередня примірка цілком могла затягтися.

У тіні праворуч від нього щось ворухнулося. Не змінюючи пози, Ім поглянув у той бік. Останнім часом спрен унадився частіше — такий собі розсип світла, як-от від кришталевої підвіски під сонячним променем. Він не знав, що то за спрен, бо ще ніколи такого не бачив.

Той переповза́в поверхнею верстака, підбираючись ближче. Коли спрен застигав, із нього здіймалися пучки світла, наче прорість або рослинки зі своїх нірок. А щойно ворушився, вони ховалися.

Ім знову взявся до роботи.

— Це треба, щоб пошити черевички.

У вечірній майстерні стояла тиша, яку порушувало тільки шурхання ножа об дерево.

— Ч-черевички?.. — перепитав чийсь голос. Начебто дівочий — ніжний і співучий.

— Так, друже, — дитячі черевички, — відказав швець. — Останнім часом попит на них дедалі зростає.

— Черевички, — повторив спрен. — Д-дитячі. Для маленьких людей.

Ім змахнув стружки з верстака на підлогу — щоб пізніше підмести — й поставив копил поряд спрена. Той сахнувся, наче відображення із дзеркала. Напівпрозорий — просто мерехтливе світло та й годі.

Швець прибрав руку й чекав. Спрен трішечки посунувся вперед — несміло, наче крєм’ячок, що виповзає з розщелини після бурі. А коли спинився, з нього крихітними врунами проросло світло. От дивина!

— Ти, друже мій, найцікавіший життєвий досвід, що його мені випала честь осягнути, — промовив Ім, коли мерехтіння перемістилося безпосередньо на копил.

— Я… — видобув спрен, — я… — Аж раптом його тільце затремтіло, а відтак почіткішало, неначе світло зібрали в пучок. — Він гряде.

Ім, зненацька занервувавши, підвівся. Знадвору щось ворухнулося. Хто там? Чи не той шпик у шинелі?

Але ні — то виявилася всього-на-всього дитина, яка зазирала крізь відчинені двері. Ім усміхнувся й висунув шухляду зі сферами, щоб у майстерні стало світліше. Дитина сахнулася, як-от допіру спрен.

Який, до речі, кудись зник: він мав таку манеру, коли наближалися сторонні.

— Не бійся, — сказав Ім, опускаючись назад на ослінчик. — Заходь і дай-но я на тебе подивлюся.

До майстерні знову зазирнув брудний вуличний хлопчик. З одягу на ньому була лише пара драних штанів, але тут, в Ірі, де вдень і вночі зазвичай стояла теплінь, таке траплялося часто.

Ноги в дитини були брудні та подерті.

— От тобі й маєш, — сказав Ім, — таке нікуди не годиться. Заходь, юначе, і сідай ось сюди. — Тут він підсунув йому один із менших ослінчиків. — Зараз ми підберемо тобі щось озутися.

— Кажуть, ви за це нічого не правите, — промовив хлопчик, не рушивши з місця.

— Неправда, — відповів йому Ім. — Але тебе моя ціна, гадаю, влаштує.

— Сфер у мене нема.

— А вони мені й не потрібні. Ти заплатиш мені розповіддю про життєвий досвід. Я б залюбки її вислухав.

— Мені казали, що ви дивний, — сказав хлопчина й нарешті зайшов до майстерні.

— Що правда, то правда, — відказав на це Ім, поляскуючи долонею по ослінчику.

Безхатченко боязко підступив, куди вказували. Він кульгав, але намагався це приховати. Хлопчина був іріалієць, але золотавість його шкіри й волосся затемняв бруд. Перша, щоправда, набувала такого відтінку лише за правильного освітлення, але останнє точно було золотисте — саме ця риса вирізняла їхній народ.

Ім махнув хлопчикові підняти здорову ступню, а відтак дістав віхтя, намочив його й витер грязюку: він не збирався приміряти взуття на такі брудні ноги. Було помітно, як малий підгинає під себе кульгаву кінцівку, неначе силкуючись утаїти, що її обмотано ганчіркою.

— Так, — промовив швець, — послухаймо твою розповідь.

— Ви старий, — сказав хлопчина. — Старший за будь-кого з-поміж моїх знайомих. Ви могли би бути моїм дідом. І вже, мабуть, усе знаєте. То нащо ж вам моя