Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

— Такий уже в мене пунктик, — відповів на це Ім. — Ну ж бо. Я слухаю.

Хлопчина хмикнув, але заговорив. Його розповідь виявилася короткою. Воно й не дивно: той-бо не хотів нею ділитися. Але поволі, обережно розпитуючи, швець витяг із нього всю правду: хлопчик був сином повії, яка викинула того на вулицю, щойно він став досить дорослим, щоб подбати про себе самому. Безхатченко гадав, що це сталося три роки тому. А тепер йому було літ із вісім.

Слухаючи його, Ім відтер першу ногу, а відтак обстриг і підпиляв на ній нігті. Після чого надійшла черга другої.

Швець махнув хлопчині, і той неохоче підняв її. Розмотавши ганчірку, Ім виявив на ступні глибокий поріз. Рана вже інфікувалася й кишіла гнилокузьками — крихітними червоними порошинками.

Чоботар позволікав, вагаючись.

— Мені до зарізу треба черевики, — промовив безхатченко, відводячи погляд. — Без них просто біда.

Краї рани були нерівні. «Певне, через паркан перелазив», — подумав швець.

Хлопчик дивився на нього з удаваною незворушністю. Така рана мала жахливо його уповільнювати, а на вулиці, як чудово знав Ім, це запросто могло означати смерть.

Підвівши погляд на хлопчика, він зауважив у його оченятах тінь тривоги. Зараження вже розповзлося вище щиколотки.

— Гадаю, друже мій, мені знадобиться твоя допомога, — шепнув швець.

— Що? — не зрозумів безхатченко.

— Нічого, — відповів той, сягнувши рукою в шухляду стола.

Світло лилося від усього п’яти діамантових скалок. Їх бачив кожен вуличний хлопчак, який приходив сюди. Поки що Іма грабували лише двічі.

Порпаючись у глибині шухляди, він відчинив потаємне відділення, дістав звідти потужну сферу — броам — і, швидко прикривши його світло стиснутим кулаком, іншою рукою потягнувся по антисептик.

Самою лише медициною було не обійтися: адже хлопчина мусив залишатися на ногах. Безпритульний, який щодня боровся за виживання, ніяк не міг тижнями валятися в ліжку, одужуючи, й постійно змазувати рану дорогою мастю.

Ім вийняв руки з шухляди. В одній із них було затиснуто сферу. Бідолашна дитина: боліло, певне, нестерпно. Взагалі-то цей хлопчик мав би лежати пластом і марити, але ж кожен юний безхатченко знав: щоб довше (ніж варто б!) витримувати без сну і зберігати бадьорість, треба пожувати пасмокірку.

Неподалік із-під стосу шкураття визирнув той самий світний спрен. Швець наніс масть і, відставивши антисептик, підняв ногу хлопчика, тихенько мугикаючи.

Сяйво в Імовій другій руці щезло.

А з рани повтікали гнилокузьки.

Коли чоловік відняв руку, поріз затягнувся, ступня відновила природний колір, а ознаки інфекції зникли. Досі він користався з цих своїх здібностей усього кілька разів, і то завжди під прикриттям медичної допомоги. Ім ніколи не чував про що-небудь схоже. Певне, тому він і отримав цей дар — щоб космер міг осягнути його.

— Гей, — озвався хлопчик, — тепер мені набагато легше.

— Радий за тебе, — відповів чоботар, повертаючи сферу та масть назад у шухляду. Спрен заховався. — Погляньмо, чи не можна тобі щось підібрати.

І почав приміряти хлопчині взуття. Зазвичай Ім, знявши мірку, казав клієнтові прийти пізніше і шив йому досконалу пару черевиків — ідеально підібрану та підігнану. Але, на жаль, цій дитині доведеться віддати якусь із готових. Адже забагато таких, як цей бідолаха, так ніколи й не поверталися по свої черевики, залишаючи шевця мучитися здогадами. З ними щось трапилося? Вони просто забули? А чи гору взяла їхня природна підозріливість?

На щастя, в нього були кілька пар надійних і міцних черевиків, які могли прийтися цьому хлопчикові впору. «Мені потрібно більше вепрмантину», — подумав швець і зробив собі позначку. Діти не дбатимуть про взуття так, як годиться. А вепрмантин не знав зносу навіть без догляду.

— Ви справді дасте мені пару взуття? — не повірив безхатченко. — За просто так?

— Ні, не за просто так, а за твою розповідь, — відказав на це Ім.

Чоботар приміряв хлопчикові на ногу ще одного виставкового черевика. Він давно махнув рукою на спроби привчити цю публіку носити шкарпетки.

— Але чому?

— Тому, — пояснив майстер, — що ми з тобою — Єдине.

— Єдине що?

— Єдине єство, — сказав Ім. Він відставив черевика і взяв іншого. — Колись давно було лише Єдине — всевідне, але безчуттєве. От воно й зробилося багатьма — нами, людьми. Єдине — як чоловіче, так і жіноче начала — вчинило так, щоб осягнути все суще.

— Єдине… Ви маєте на увазі Бога?

— Можна сказати й так, коли хочеш, — відповів чоботар. — Але це не зовсім коректно. Я не визнаю ніякого бога — і ти не повинен. Ми — іріалі, частина Довгої стезі, а це — наш Четвертий край.

— Ви говорите, неначе проповідник.

— І проповідників не визнавай, — промовив Ім. — Вони чужинці та заброди. Іріалійцям не треба проповідей — тільки життєвий досвід. А оскільки кожне життя унікальне, сукупність досвіду несе повноту. Зрештою ми повторно зберемо все докупи й — коли здобудемо Сьомий край — знову станемо Єдиним.

— Тож ми з вами… — почав безхатченко, — та сама людина?

— Так. Дві свідомості єдиного єства, які осягають різні життєві досвіди.

— Дурня якась.

— Усе залежить від того, з якого боку поглянути, — сказав Ім, посипаючи ноги хлопчика тальком і знову надягаючи на них виставкову пару. — Ану пройдися хвильку в цих.

Малий здивовано глянув на нього, але послухався й ступив кілька кроків, уже не кульгаючи.

— Так, від того, як поглянути, — повторив Ім, здіймаючи руку й ворушачи пальцями. — Дивлячись зблизька, може здатися, що пальці на руці — розрізнені й осібні. Власне, великий може гадати, наче має дуже мало спільного з мізинцем. Але за правильного погляду стає ясно, що вони — частини дечого куди більшого. Воістину всі пальці — Єдине.

Безпритульний насумрився. Мабуть, якась частина сказаного перевершувала його здатність до розуміння. «Мені варто говорити простіше, а ще…»

— Але чому вам випало бути пальцем із коштовним перснем, — сказав хлопчина, проходячи тепер у протилежному напрямку, — а от мені — мізинцем із поламаним нігтем?

Ім усміхнувся:

— Знаю, це звучить несправедливо. Але якщо всі ми — Єдине, то несправедливості зрештою не буває. А до того ж я не завжди володів цією майстернею.

— Он як?

— Еге. Гадаю, ти здивувався б, почувши, звідки я вийшов. Ану присядь-но знову.

Хлопчина опустився на ослінчик.

— Ваші ліки дуже допомогли. Навіть дуже-дуже допомогли.

Швець стягнув із нього черевики і за слідами тальку, що подекуди стерся, перевірив, чи добре вони сидять. А відтак розшукав готову пару й кілька хвилин порозминав її, згинаючи, в руках. Сюди б м’яку устілку під поранену ступню, але таку, щоб за кілька тижнів відірвати — щойно рана загоїться…

— Як на мене, те, про що ви говорите, не тримається купи, — промовив хлопчина. — Бо якщо всі ми — одна людина, то хіба не мали б знати все це й самі?

— Як Єдине, ми пізнали істину, але як багатьом, нам потрібне невігластво, — відказав на це Ім. — Наше розмаїття покликане осягнути всілякі думки, а це означає, що одні мають знати, а інші — й гадки не мати, достоту як дехто має бути багатим,