Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

Він простяг хлопчикові черевики, а той узувся й зав’язав шнурки.

— Твоє життя, можливо, й неприємне… — почав Ім.

— Неприємне?

— Гаразд — відверто жахливе. Але воно зміниться на краще, юначе. Обіцяю тобі.

— Я гадав, — відказав той, притупуючи здоровою ногою, щоб випробувати обнову, — наче далі ви скажете: життя, мовляв, жахливе, але до того зрештою байдуже, бо всім нам уготовано те саме.

— Так і є, — погодився Ім, — але зараз це тебе не надто втішає, правда ж?

— Угу.

Чоботар знову розвернувся до верстака.

— Якщо зможеш, спробуй не перевтомлювати поранену ногу.

Безпритульний різко зірвався з місця й гайнув до дверей, неначе поспішаючи вшитися, доки Ім не передумав і не відібрав черевиків. Але в проймі хлопчик таки затримався.

— Якщо всі ми зрештою та сама людина, яка проживає різні життя, то вам немає сенсу роздавати черевики, — промовив безхатченко. — Адже тоді це безглуздо.

— Ти не заїхав би сам собі по пиці, еге ж? Поліпшуючи твоє життя, я роблю кращим власне.

— Маячня це все, — сказав хлопчина. — Як на мене, ви просто добра людина.

І з тим зник за дверима, не кажучи більше ні слова.

Ім усміхнувся, похитав головою й зрештою взявся до праці над копилом. Спрен визирнув знову.

— Дякую, — сказав до нього швець, — за твою допомогу.

Ім не знав, як йому вдається зцілювати, але був певен, що без спрена тут не обходиться.

— Він досі тут, — шепнув той.

Підвівши очі на дверну пройму, Ім визирнув крізь неї на вечірню вулицю. Той безпритульний досі не пішов?

Позаду щось зашаруділо.

Чоботар, підскочивши, розвернувся. В майстерні було повно темних закапелків і потаємних куточків. Може, пацюк?

І чому двері в задню кімнату — його спальню — стояли відчинені? Ім їх зазвичай зачиняв.

У темряві в глибині майстерні ворухнулася якась тінь.

— Якщо ти прийшов по сфери, — сказав швець, затремтівши, — то в мене тільки п’ять світлоскалок.

Знову шарудіння. Тінь, відділившись від темряви, перетворилася на чоловіка — макабакі — темношкірого, за винятком блідого «півмісяця» на щоці. На ньому були сріблясто-чорний мундир — Ім не зміг розпізнати, у якій армії такі носять — і цупкі рукавиці з розтрубами.

— Мені довелося добряче попошукати, доки я виявив те, на чому ти проколовся, — сказав незнайомець.

— Я… всього… п’ять світлоскалок… — заледве видобув Ім.

— Після бурхливої молодості ти вів бездоганне життя, — безпристрасно промовив прибулий. — Небідний молодик, ти пропив-прогуляв батьківську спадщину. Це не протизаконно. Але вбивство — зовсім інша річ…

Ім осів на ослінчик.

— Я не знав… Не знав, що це вб’є її.

— Отрута була в пляшці вина, — сказав чоловік, заходячи до кімнати.

— Мені сказали, наче знаком був сам рік урожаю! — вигукнув Ім. — Вона, мовляв, збагне, від кого це послання, і зрозуміє, що доведеться платити! Мені до зарізу треба були гроші. Бачте, в чім річ: я не мав чого їсти… А безхатченки не схильні до благодійності…

— Ти став співучасником убивства, — промовив чоловік, тугіше натягуючи рукавиці — спершу на одній, а потім на другій руці.

Він говорив таким беземоційним тоном, наче йшлося про погоду.

— Я ж не знав… — змолився Ім.

— Це не скасовує твоєї провини.

Прибулий відвів руку вбік, і туди, матеріалізувавшись з імли, вклався меч.

Сколкозброєць? Та що це за правоохоронець такий? Ім витріщився на дивовижний сріблястий клинок.

А відтак кинувся навтьоки.

Як виявилось, він не розгубив корисних навиків, набутих за часів життя на вулицях: перекинув на Сколкозбройного стіс шкураття, уникнув помаху його леза, а відтак вискочив на темну вулицю й помчав, волаючи на пробі. Можливо, хтось почує. Можливо, хтось допоможе.

Ніхто не чув.

Ніхто не допоміг.

Ім був старий і зовсім засапався, доки добіг до першого перехрестя, де зупинився біля старої цирульні. Всередині було темно, а на дверях висів замок. Маленький спрен не відставав, розливаючи довкола такий собі німб мерехтливого світла. От красень.

— Гадаю… настав… мій час… — промовив Ім, задихаючись. — Нехай Єдине… знайде приємність… у цих спогадах.

Позаду вулицею прогупали кроки, які наближалися.

— Ні, — шепнув спрен. — Світло!

Той покопирсався в кишені й видобув сферу. Чи не міг він за її допомогою…

Плече правоохоронця врізалося в старого й притисло того до стіни цирульні. Ім застогнав і зронив сферу.

Чоловік у сріблястому розвернув шевця обличчям до себе. Обриси стража проступали на тлі чорного неба, наче силуетний портрет.

— Це було сорок років тому, — шепнув Ім.

— Правосуддя не має строку давності.

Чоловік увігнав Сколкозбройця Імові в груди.

Осягнення добігло кінця.

І-3. Рисн

Рисн воліла вдавати, наче шинська трава в її горщику не дурна, а просто задумлива. Вона сиділа на носі катамарана, тримаючи ту на колінах. Загалом спокійна поверхня Решійського моря брижилася під помахами весла їхнього провідника, який гріб позад неї. Від паркого й вільглого повітря на чолі та шиї дівчини висипали крапельки поту.

Певне, знову збиралося на дощ. Тут, на морі, опади були найгірші: не могутні та разючі, як великобуря, і навіть не безперестанні, як звичайна злива, а просто імлиста мжичка — радше туман, аніж мряка. Але й цього було досить, щоб зіпсувати зачіску, макіяж і вбрання — словом, усі старання молодої та ретельної купчині, яка прагне справляти належне враження.

Рисн поправила горщика на колінах. Вона назвала траву Тивнк — «Похнюплена». Її бабск сміявся з цієї клички. Він розумів: у такий спосіб учениця визнавала, що той мав рацію, а вона помилялася — його минулорічна торгівельна оборудка з шинами була неймовірно вигідна.

Рисн-бо не стала хнюпитися через те, що їй так неспростовно довели тодішню помилку, а натомість «передоручила» це траві.

Вони пливли тутешніми водами вже два дні, і то після багатотижневого очікування в порту, щоб, підгадавши час у проміжку між великобурями, перетнути це майже замкнене море. Сьогодні стояв мертвий штиль, і те було до страхітливого спокійне — майже як Чистозеро.

Сам Встім плив за два човни від неї. Їхню нерегулярну флотилію на шістнадцять катамаранів із новими гребцями-паршменами було навантажено крамом, закупленим на бариші від минулої подорожі. Бабск і досі лежав хворий на кормі свого човна, скидаючись на ще один сувій тканини, — майже невідрізненний від тюків із товарами.

З ним усе буде гаразд. Захворіти трапляється кожному, але він обов’язково одужає.

«А як же кров у нього на носовичку?»

Рисн відігнала цю думку й спеціально повернулася до нього спиною, переклавши Тивнк на згин своєї лівої руки. Вона утримувала горщик у зразковій чистоті. Той «ґрунт», без якого ця трава не росла, був навіть гірший, ніж крєм, і мав схильність псувати одяг.