Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

Зокрема й тим, щоб вони вчасно потрапили до пункту призначення.

— Ти ж казав, наче вже близько, — мовила до нього Рисн.

— О, так і є, — відповів той, піднімаючи весло й знову занурюючи те у воду. — Тепер уже скоро.

Ґу розмовляв тайленською досить добре, за що його, власне, й найняли — бо пунктуальністю він аж ніяк не відрізнявся.

— Конкретизуй це своє «скоро»… — не вгавала Рисн.

— Кон-кре-ти… що?

— «Скоро» — це коли?

— Незабаром. Може, й сьогодні.

«“Може”! Чудово…»

Ґу веслував собі далі — і хоча гріб він лише з одного боку човна, вони чомусь не плавали колами. Тут-таки, на кормі, бавився її парасолькою Килрм — начальник їхньої охорони — розкриваючи ту й знову закриваючи. Він, схоже, вважав таку штуку чудовим винаходом, хоча на Тайлені ними користувалися вже хтозна-відколи.

«Це свідчить про те, як рідко Встімові люди повертаються в цивілізований світ». От тобі й ще одна підбадьорлива думка. Вона зробилася ученицею Встіма, бо хотіла подорожувати в екзотичні краї — й екзотики таки не бракувало. Щоправда, Рисн гадала, наче «екзотичний» та «культурний» ідуть у комплекті. Якби вона мала хоч сяку-таку кебету — а досі це стало здаватися їй сумнівним — то одразу змикитила б: по-справжньому успішні купці пливуть не туди, куди й решта.

— Нині непросто, — зронив Ґу, так само веслуючи у своєму летаргічному темпі. — Все переплуталося: боги ходять не там, де мали б. Але нічого — ми його знайдемо. Так, обов’язково знайдемо.

Притлумивши стогін, Рисн відвернулася. Встімові знову було зле, і флотилію вела вона — от тільки знати б куди або принаймні де шукати їхній пункт призначення.

В цьому й полягала проблема з плавучими острівцями.

Човни проминали скупчення гілок, які проштрикували морську поверхню. Гнані вітром лагідні хвильки похлюпували об цупке віття, яке стриміло з води, наче пальці людини, що топиться. Це море було глибше, ніж Чистозеро з його приголомшливим мілководдям. Ті дерева з кам’яною корою мали сягати десятків футів заввишки. Ґу називав їх «і-на», і це, певне, означало щось погане: адже ті могли пропороти корпус човна.

Інколи вони огинали гілки, які ховалися прямо під склистою гладінню, — майже невидимі. Рисн не знала, як Ґу зауважував таку небезпеку — в цьому, як і чимало в чому іншому, їм доводилося цілковито покладатися на нього. Що-то вони робитимуть, якщо той веде їх до засідки в цих «тихих водах», де відомо хто «водиться»? Вона раптом дуже зраділа, що Встім звелів охоронцям не зводити очей з фабріала, який показував, чи не наближаються люди. Бо…

Земля.

Рисн підвелася, й катамаран загрозливо захитався. Попереду щось бовваніло — якась темна смуга вдалині.

— От бачите? — озвався Ґу. — Вже скоро.

Дівчина залишилася стояти, махнувши, щоб їй подали парасольку, коли задощило. Попри провощеність — щоб захищати як від сонця, так і від дощу — вона заледве допомагала. Але Рисн була така збуджена, що майже не зважала на це (або на своє волосся, яке, намокаючи, дедалі більше кучерявилося). Нарешті.

Острів виявився куди більшим, ніж вона гадала. Рисн уявляла собі щось на кшталт великого човна, а не скельну формацію, яка височітиме, випинаючись із води, наче валун у полі. Таких островів вона ще не бачила: не видно було ні піщаних берегів, ні пласкої низовини за ними — просто гора. Хіба з плином часу її схили та верхівка не мали б зазнати ерозії?

— Тут так зелено, — промовила Рисн, підпливаючи ближче.

— Таї-на добре придається для рослинництва — та й для життя взагалі. Якщо лише нема війни, — відказав Ґу.

— Тобто якщо два острови не надто зближуються… — докинула Рисн.

Готуючись до поїздки, вона читала про це, хоча мало хто з учених аж так зважав на решійців, щоб писати про них. У морі плавали десятки, якщо не сотні, таких острівців із примітивним населенням, яке тлумачило їхнє переміщення як божественну волю.

— Не завжди, — відповів провідник, посміюючись. — Буває, що зближення — добре для Таї-ни. А буває, погано.

— І від чого ж це залежить? — запитала Рисн.

— Від самого Таї-ни, звісна річ.

— Ага, то острів сам вирішує, — поставила питання руба дівчина, глузуючи з Ґу. От дикуни. І що її бабск розраховував вигадати, торгуючи з ними? — Як може острів…

Аж раптом суходіл попереду заворушився.

І то не подрейфував, як вона собі уявляла. Острів змінив свою форму: каміння покривилося й забрижилося, здиблюючи велетенський фрагмент скельної породи. Той рух здавався млявим рівно доти, доки вона не осягнула його величі.

Рисн вирячила очі й плюхнулася на банку. Та скеля — нога! — піднялася, і з неї зливою струмувала вода. Кінцівка похилилася вперед, а відтак знову шубовснула в море з неймовірною силою.

Таї-на, боги Решійських островів, — великопанцирники.

Та істота була колосальна — просто небачено й нечувано велика. Як порівняти з нею, прірводемони — міфічні монстри з далекого Натанатану — здавалися дрібними камінцями!

— Чому ви мені нічого не сказали? — зажадала відповіді Рисн, озираючись на двох інших людей у човні.

Принаймні Килрм точно міг би її попередити.

— Краще один раз побачити… — відказав Ґу, веслуючи у своїй звичній розслабленій позі.

Дівчина не звернула особливої уваги на його посмішечку.

— І позбавити тебе цієї миті відкриття? — запитав Килрм. — Пригадую, як я вперше побачив його порух. Такого враження не варто псувати. Якщо охоронці — новачки в тутешніх краях, ми їх ніколи не попереджуємо.

Гамуючи роздратування, Рисн знову глянула на «острів». Нехай будуть прокляті псевдовчені, чиїх неточних описів вона начиталася: там забагато ґрунтувалося на чутках і замало — на досвіді. Аж не вірилося, що ніхто й ніколи не описував правди. Вона, мабуть, не ті джерела дивилася.

Завіса мжички, що сіялася, огортала велетенську тварину серпанком імли і таємниці. Чим такий гігант харчується? Чи помічає він людей, які оселилися в нього на спині, а чи йому до них байдуже? О, Келеку… А як такі махини спаровуються?

Таї-на мав бути страшенно старим. Коли човен вплив у тінь, яку той відкидав, Рисн побачила, що його кам’яниста шкіра поросла зеленим. Яскравіли широкі поля сланцекірки, майже все вкривав мох, ліани й скелебруньки пообплітали стовбури невисоких дерев, які вкорінилися в розщілинах між пластинами панцира того велета.

Ґу обвів їхню флотилію довкола його задньої ноги (на радість Рисн, далеко її обігнувши), й підійшов до боку істоти — туди, де панцир занурювався у воду, утворюючи якусь подобу платформи. Людей дівчина не побачила, а спершу почула: поміж сплесків здійнявся сміх. Дощ припинився, Рисн опустила парасольку, струснула її над водою і зрештою розгледіла людей — гурт молоді обох статей, яка видиралася на гребінь панцира й стрибала звідти в море.

Це не надто дивувало: як і Чистозеро, Решійське море виявилося прикметно теплим. Рисн якось наважилася була зайти у воду біля рідного берега. Відчуття було таке, наче її скувало