Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

Тож вона очікувала на повсюдних купальників у цих краях, проте не думала, що ті будуть голі.

Рисн спаленіла, коли повз «причал», виступ панцира, пробіг гурт тубільців, молодих парубків і дівчат — голих як немовлята й байдужих до сторонніх очей. Вона, звісно, не якась там святенниця-алетійка, але ж… Келеку! Щоб зовсім без нічого?..

Її обсіли спрени сорому у формі гнаних вітром біло-червоних квіткових пелюсток. Позаду захихотів Ґу, до якого долучився й Килрм:

— Цього ми теж не кажемо новеньким.

«Дикуни», — подумала Рисн. А от паленіти не годиться — адже вона вже доросла. Ну, майже.

Флотилія пливла далі — туди, де виступ панцира утворював такий собі причал: невисоку площину, що нависала над водою. А там вони стали чекати, хоча дівчина й не розуміла чого.

За кілька митей великопанцирник зробив іще один млявий крок. Площина, струмуючи водою, заходила ходором, і від сплеску попереду об човни забилися хвилі. А щойно все вляглося, як Ґу підвів катамаран до причалу і сказав:

— Піднімайтеся.

— Може, нам пришвартуватися? — спитала Рисн.

— Ні. Він рухається, тож це небезпечно. Ми відійдемо.

— А вночі? Куди ви ставите човни?

— Лягаючи спати, ми відводимо їх у відкрите море і зв’язуємо докупи. А вранці, прокинувшись, знову шукаємо острів.

— Он воно як, — промовила Рисн, перевівши подих, щоб заспокоїтися, і впевнившись, що її горщик із травою надійно прилаштований на дні катамарана.

Дівчина підвелася. Чому-чому, а її дорогезним черевичкам це точно не піде на користь. І то решійцям, схоже, буде байдуже. На зустріч із їхнім королем вона, певне, могла би прибути й босоніж. Та що там! Пристрасті свідки: як висновувати з побаченого, туди можна з’явитися, навіть світячи грудьми.

Вона обережно вибралася на причал і задоволено виявила, що, попри зануреність у воду на дюйм-другий, панцир був не слизький. Килрм піднявся слідом за нею. Рисн вручила йому складену парасольку й відступила, чекаючи, доки Ґу відведе човна від причалу, куди натомість підійшов інший — довший — катамаран зі стерновим і гребцями-паршменами.

Всередині — попри спеку, вкутаний у ковдру — лежав, скулившись і привалившись головою до борту ззаду човна, її бабск. Блідість його шкіри відливала воском.

— Бабску… — промовила Рисн, терзаючись серцем. — Треба було повернути назад.

— Дурниці, — видобув той кволим голосом, через силу всміхаючись. — Я переживав і гірше. Оборудка має відбутися. Ми набрали забагато кредитів.

— Я піду до короля й тутешніх купців, — промовила учениця, — і попрошу їх спуститися до вас сюди, на причал.

Встім кашлянув у кулак.

— Ні — це тобі не шини. Моя недуга все зіпсує. З реші треба діяти сміливо — нахрапом. А от давати слабину ніяк не можна.

— Нахрапом? — перепитала Рисн, дивлячись на провідника, який знічев’я бовтав пальцями у воді. — Бабску… решійці — не той народ, який схильний до церемоній. Не думаю, що вони переймаються хоч би чимось.

— Значить, ти будеш здивована, — відказав на це Встім, прослідкувавши за її поглядом, спрямованим на купальників поблизу, які з хихотінням і реготом стрибали у воду. — Так, тутешнє життя буває простим. Це й притягує людей відповідного складу, наче війна — спренів болю.

Притягує?.. Повз неї пробігла одна з купальниць, і шокована Рисн зауважила, що в тої — тайленські брови: просто через сонячну засмагу різниця у відтінку шкіри не одразу далася взнаки. Пильніше придивившись до тих, хто відпочивав на воді, дівчина зауважила й інших: двох імовірних гердазійців і навіть… алетійку? Бути не може!

— Вони злітаються сюди, — повів далі Встім, — бо їм до вподоби решійське життя. Пливеш собі разом з островом. Коли той воює — б’єшся, а решту часу насолоджуєшся життям. Такі люди знайдуться в кожній культурі, бо всяке суспільство утворюють окремі особи. Ти маєш це засвоїти: не дозволяй своїм культурним стереотипам заважати твоїй здатності оцінювати конкретного індивіда, бо інакше зазнаєш невдачі.

Рисн кивнула. Бабск здавався дуже кволим, але сказане прозвучало рішуче. Вона намагалася не думати про купальників: адже те, що принаймні одна з них була її співвітчизниця, лише посилило збентеження дівчини.

— Якщо вам несила з ними торгувати… — почала було Рисн.

— …То це зробиш ти.

Попри спеку, ученицю продерло морозом. Саме для цього вона й долучилася до Встіма, хіба ні? Скільки разів Рисн хотіла, щоб той дозволив їй вести перед? То звідки ж відчуття такої несмілості?

Вона глянула на власного човна, який відходив від причалу з її горщиком трави, і знову перевела погляд на бабска.

— Скажіть, що я маю зробити.

— Вони добре знають іноземців — ліпше, ніж ми їх, — почав Встім. — Адже наших до них переселяється дуже багато. Чимало решійців — справді такі, як ти кажеш, але чимало й людей іншого ґатунку, які полюбляють битися. А торгівля… це для них наче бій.

— Як і для мене, — промовила Рисн.

— Я знаю цих людей, — сказав Встім. — Дай-то Пристрасть, щоб Таліка тут не було. Він їхній найкращий купець і веде торгівлю з іншими островами. Та хай із ким ти матимеш справу, тебе оцінюватимуть як суперницю в поєдинку. А суть битви для них у тому, щоб залякати. Одного разу я мав нещастя перебувати на острові, коли спалахнула війна… — Він змовк, закашлявшись, але не взяв питво, яке підніс йому Килрм. — Доки два Таї-на нетямилися з люті, населення спустилося в човни, щоб обмінятися хвастощами та обра́зами. З кожного боку починали найслабші — вони нахвалялися — а відтак черга в тій словесній перепалці доходила до найдужчих. Далі в діло йшли луки та списи, й починалася битва — на човнах і у воді. Добре, що крику було більше, ніж різанини.

Рисн нервово зглитнула й кивнула.

— Ти не готова до цього, дитино, — мовив Встім.

— Я розумію.

— От і добре. Нарешті ти це усвідомила. А зараз іди. Бо якщо ми прибули не назавжди, то довго на своєму острові вони нас не потерплять.

— А якби ми погодилися залишитися — чого б це від нас вимагало? — поцікавилася учениця.

— Ну, по-перше, передати все своє майно тутешньому королю.

— Нічого собі, — відказала Рисн. — Цікаво, що за вигляд він мав би в моїх черевичках. — Дівчина важко зітхнула. — Ви й досі не сказали мені, що саме ми в них торгуватимемо.

— Вони знають, — відповів її бабск і закашлявся. — Ти не вестимеш із ними перемовин — умови було визначено багато років тому.

Та насумрилася і обернулася до нього.

— Що?

— Йдеться не про те, що ти отримаєш, — промовив Встім, — річ у тім, чи визнають тебе гідною цього. Переконай їх. — Бабск позволікав. — Нехай направлять тебе Пристрасті, дитино. Не підведи мене.

Це прозвучало, наче благання. Якщо їхня флотилія поверне назад… Ціна питання полягала не в товарах — деревині, тканинах і найпростіших припасах, закуплених дешево — а в спорядженні каравану, аж такій далекій мандрівці, платі провідникам та часі, згаяному спершу в очікуванні на перерву між бурями, а відтак на пошуки потрібного острова. Повернувши назад, вони так само могли б розпродати свій крам, але — через високі видатки на