Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

Рисн залишила Встіма і в супроводі двох охоронців — Килрма та Нлента — рушила вздовж схожого на причал виступу панцира. З такої близької відстані складно було не приймати живу істоту за острів. Просто попереду наліт лишайника робив карапакс майже невідрізненним від скельної породи. Там скупчилися дерева, чиї корені звисали до води, а високі крони стриміли вгору, утворюючи лісовий балдахін.

Дівчина несміливо ступила на стежку, що вела від води. «Земля» в тому місці утворювала східці, які здавалися занадто прямими та правильними, як на природні.

— Їх вирубали в панцирі? — спитала Рисн, піднімаючись.

Килрм хмикнув:

— Чали не відчувають своїх карапаксів. І це чудовисько, певне, також.

Простуючи, він тримав руку на ефесі свого ґтета — традиційного тайленського різновиду меча, що мав великий трикутний клинок. Його беруть безпосередньо за кінець леза — на манір такого собі кастета — а те, сягаючи повз кісточки пальців, додатково обхоплює ще й зап’ястя — для ліпшого хвату. Наразі ґтет був у нього при боці — в піхвах — а за спиною висів ще й лук.

Чому він так нервує? Адже решійці не повинні становити загрози. Мабуть, найманцеві-охоронцю варто вбачати небезпеку повсюди.

Стежка звивалася вгору густими джунглями. Тутешні дерева були міцні та гнучкі, і їхні віти майже без угаву ворушилися. А коли великопанцирник робив крок, усе довкола здригалося.

Ліани, що звивалися, посмикуючись, на стежці або звисали з гілок, ховалися з дороги, коли дівчина наближалася, але швидко виповзали назад, щойно та проминала їх. Незабаром моря стало не видно, й ніс навіть не вловлював його солоного запаху. Все оповивали джунглі, чию коричнювату зелень вряди-годи перемежовували рожево-жовті кургани сланцекірки, яка, схоже, росла там поколіннями.

Вологість повітря й раніше гнітила, але тут вона просто вбивала. Відчуття було таке, неначе Рисн пливе, а її спідниця, блузка й жилетка з тонкої лляної тканини здавалися цупкими, ніби зимове вбрання, котре історично носили тайлени-горяни.

Після нескінченного підйому зачулися голоси. Праворуч від неї ліс, розступившись, відкрив огляд на океан. У Рисн перехопило подих. Безмежні сині води, хмари, які де-не-де проливали серпанок дощу — на позір дуже чітко окреслений. А вдалині…

— То ще один острів? — спитала дівчина, вказуючи в бік тіні на обрії.

— Еге, — підтвердив Килрм. — І сподіватимемося, що він простує в протилежному напрямку. Бо не хотів би я опинитися тут, коли вони підуть один на одного війною.

І він міцніше стиснув руків’я меча.

Голоси долинали звіддалік, згори, і Рисн змирилася з продовженням підйому, хоча ноги й без того боліли. Ліворуч джунглі залишалися непрохідними, проте праворуч тяглася відкрита місцевість, де гігантський бік великопанцирника утворював пасма й тераси. Дівчина зауважила людей, які сиділи, розвалившись, довкола наметів і вдивлялися в морську далечінь, заледве вдостоївши поглядом її та двох охоронців. А далі знову виднілися реші.

Вони стрибали у воду.

Чоловіки й жінки різного ступеня голизни по черзі зіскакували з виступів панцира і з виском та криками шубовстали в океан далеко внизу. В Рисн запаморочилося в голові від самого їхнього вигляду: та скільки ж звідти було до води?

— Це вони спеціально — щоб шокувати тебе. Перед чужинцями тут завжди стрибають із більшої висоти.

Рисн кивнула і з раптовим переляком усвідомила, що це сказав не хтось із охоронців. Вона озирнулася й виявила, що ліворуч від неї ліс відступав, звільняючи місце для великого наросту на панцирі, який нагадував скельну формацію.

Прив’язаний за ноги до його верхівки, там висів униз головою худий чоловік, чия бліда шкіра відливала блакитнуватим. На ньому була лише пов’язка на стегнах, а тіло вкривали багато сотень невеликих і хитромудрих татуювань.

Рисн ступила крок у його бік, але Килрм схопив її за плече й відтягнув.

— То аїмієць, — прошипів охоронець. — Тримайся на віддалі.

Їй мали б підказати це блакитні нігті й темно-сині очі. Рисн відступила, хоча його тіні Спустошувача — яка падає не в той бік — не розгледіла.

— Так, справді: тримайся на віддалі, — сказав чоловік. — Це завжди мудра порада.

Тайленською той розмовляв непогано, хоча такого акценту дівчина ще не чула. На обличчі аїмійця сяяла приємна усмішка, неначе йому було зовсім байдуже, що висить він униз головою.

— З вами… все гаразд? — спитала в нього Рисн.

— Га? — озвався той. — О, в перервах між потьмареннями свідомості — так. Здається, я втрачаю чутливість до болю в щиколотках, що просто чудово.

Рисн притисла руки до грудей, не наважуючись наблизитися. Аїмієць. Це дуже погана прикмета. Вона була не надто забобонна — й інколи навіть сумнівалася в Пристрастях — але… тут ішлося про аїмійця.

— Що за страшні прокляття ти накли́кав на цей народ, худобино? — спитав його Килрм.

— Я лишень непристойно скаламбурив, — ліниво відказав підвішений, — і засмердів усе довкола, з’ївши щось, чого не зміг переварити. А ви на зустріч із королем?

— Я… — почала Рисн. Позаду неї черговий решієць, ухнувши, зістрибнув із карниза. — Так.

— Що ж, — промовила істота, — не розпитуй його про душу їхнього бога. Як виявилося, такі розмови їм не до вподоби. В цих велетнів вона має бути разюча — навіть більша від спренів, які населяють тіла звичайних великопанцирників. Гм…

Скидалося на те, наче він чомусь дуже радів.

— Не співчувай йому, торгових справ майстрине, — тихенько шепнув дівчині Килрм, відводячи її від підвішеного. — Він міг би й втекти, якби захотів.

Другий охоронець, Нлент, кивнув:

— Вони можуть відкидати кінцівки. І шкіру скидають. У них немає тіла в справжньому сенсі — лише якесь умістище зла, що прибрало людської подоби.

Приземкуватий охоронець зняв амулет — оберіг, який дарує хоробрість — котрий носив на зап’ясті, й міцно стиснув його у руці. Сам амулет, звісно, жодних властивостей не мав, а слугував для нагадування про сміливість. Про Пристрасть. Мовляв, бажай, чого тобі треба, палай цим, прагни до цього — й накличеш.

Що ж, особисто вона хотіла б, щоби поруч був її бабск. Вона знову звернула свій крок нагору, нервуючись після зустрічі з аїмійцем. Праворуч від неї пробігали й зістрибували з карниза все нові і нові люди. От божевільні.

«Торгових справ майстриня, — майнуло Рисн у голові. — Килрм назвав мене “торгових справ майстринею”». Хоча наразі вона нею не була, а належала Встімові — поки що всього-на-всього учениця та принагідна раба.

Вона не заслужила на таке звертання, проте, почувши його, збадьорилася. І першою рушила вгору східцями, які звивалися велетенським панциром далі. Їхня трійця дійшла до місцини, де карапакс розколювався і глибоко з-під нього прозирала шкіра. Та тріщина була наче прірва: Рисн упала б, не змігши її перестрибнути.

Зустрічні решійці не бажали відповідати на її запитання, але Килрм, на щастя, знав дорогу й, коли стежка розійшлася в різні боки, вказав на праву розвилку. Час від часу доріжка досить надовго вирівнювалась, але далі щоразу з’являлися нові сходи.

Її ноги пашіли, а одяг промок від поту, але — добувшись нагору чергового маршу — нового тайлени (ну нарешті!) не виявили. Джунглі в тому місці остаточно зникали, й скелебруньки хапалися за панцир серед голого поля, за яким лежало тільки чисте