Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

«Це голова, — подумала Рисн. — Ми піднялися аж до голови цього велета».

По краях стежки стояли солдати, чиї списи прикрашали барвисті китиці. Їхні карапаксові нагрудники й наручі вкривало застрашливе різьблення, і хоча з одягу на них були тільки пов’язки на стегнах, вони тяглися в струнку не гірше за алетійців і мали не менш суворі обличчя до пари. Тож її бабск мав рацію: не всі решійці тільки купаються й вилежуються на пляжі.

«Нахрапом», — сказала собі Рисн подумки, пригадуючи Встімові слова. Цим людям не можна виказувати свого страху. В кінці стежини, облямованої охоронцями й скелебруньками, стояв, лицем до сонця, король — крихітна постать на краєчку карапаксового карниза.

Проминаючи подвійний ряд списів, Рисн попростувала вперед. Вона очікувала такого самого одягу й на монарху, але той натомість виявився вбраний у яскраві зеленаво-жовті мантії. На позір страхітливо паркі.

В міру наближення дівчина усвідомила, як високо вони піднялися: води мерехтіли на сонці так далеко внизу, що кинь вона туди каменем, його сплеску було б не почути. На такій висоті від погляду вниз нудило коло серця й тремтіли ноги.

Щоб наблизитися до короля, треба було ступити на той самий карниз, що й він, опинившись на волосину від того, щоб зірватися з багатосотфутової висоти.

«Спокійно», — сказала собі подумки Рисн. Вона покаже бабскові, на що здатна. Вона вже не та юна невігласка, яка помилялася щодо шинів або образила іріалі. Набутий досвід її дечому навчив.

А втім, їй, певне, варто було попросити Нлента позичити свій амулет, що дарує хоробрість.

Дівчина ступила на карниз. Король здавався молодим — принаймні зі спини. Він мав молодечу поставу або ж…

«Ні», — злякано подумала Рисн, коли той, обернувшись, виявився жінкою — досить старою, щоб посивіти, але не настільки, щоб літа зігнули її до землі.

За спиною дівчини на карниз хтось піднявся — молодший, у стандартній пов’язці на стегнах і прикрашений китицями. Його волосся було зібране у дві коси, які спадали на засмаглі голі плечі. А коли той заговорив, у його голосі не лунало навіть натяку на акцент:

— Король бажає знати, чому Встім, його давній торговий партнер, не прибув особисто, а прислав замість себе дитя.

— То король — це ви? — спитала новоприбулого Рисн.

Чоловік розсміявся:

— Ти стоїш поруч нього, а питаєш у мене?

Вона глянула на постать у мантіях, підперезаних так, що в «декольте» було видно: «король» однозначно мав бюст.

— Нами править король, — сказав новоприбулий, — а стать нічого не важить.

На думку Рисн, у цьому слові категорія роду була визначальною, але вона не стала сперечатися.

— Мій наставник нездужає, — пояснила вона, звертаючись до новоприбулого — певне, острівного торгових справ майстра. — Я вповноважена говорити від його імені й реалізувати торговельні угоди.

Чоловік хмикнув і сів на краєчку карниза, звісивши ноги в безодню. У Рисн перевернулося всередині.

— Даремно від тебе прислав. Коли так, оборудки не відбудеться.

— То ви, гадаю, Талік? — промовила Рисн, схрестивши руки на грудях.

Чоловік на неї більше не дивився — здавалося, навмисне: щоб образити.

— Так.

— Наставник попереджав щодо вас.

— Тоді він не зовсім дурний, а лише дурнуватий, — відказав чоловік.

Його вимова просто приголомшувала. Дівчина впіймала себе на тому, що шукає в нього тайленські брови, але той вочевидь був решієць.

Зціпивши зуби, Рисн примусила себе сісти на звис поруч Таліка. Вона старалася зробити це не менш невимушено, ніж той, але не змогла й натомість просто опустилася долі — в модній спідниці це було нелегко — й підсунулася до нього.

«Ох, Пристрасті! Я ж зараз упаду і загину. Не треба дивитися вниз! Тільки не дивитися вниз!»

Але, не стримавшись, таки глянула й одразу відчула нудоту. Внизу було видно профіль великопанцирника — вигин масивної щелепи. Неподалік звідти, стоячи на валику над правим від дівчини оком велета, люди спускали з його краю на ліановій мотузці великі в’язки плодів, що зависали на рівні пащі внизу.

Жувала повільно рухалися й, смикаючи за мотузку, втягували підношення. А острів’яни вибирали линви і знову прив’язували до них фрукти — і то все це на очах у короля, який наглядав за годівлею з кінчика носа ліворуч від Рисн.

— Невеличке частування, — пояснив Талік, зауваживши, куди вона дивиться. — Така собі жертва. Ті крихітні в’язочки, звісно, не наситять нашого бога.

— А що ж він їсть?

Той усміхнувся.

— Мала, ти ще тут? Хіба я тебе не відіслав?

— Немає необхідності скасовувати оборудку, — промовила Рисн. — Наставник сказав мені, що про все вже домовлено. Ми привезли для оплати все необхідне. — «Хоча я й не знаю, в обмін на що». — Дати мені відкоша було б недоцільно.

Вона зауважила: «король» підступила ближче й прислухається.

— Це послугувало б тій самій цілі, що й усе решта в житті — порадувало б Релу-на, — відказав на це Талік.

Так, певне, кличуть великопанцирника — їхнього бога.

— А ваш острів схвалить таке марнотратство — запрошувати купців хтозна-звідки, щоб відіслати назад із порожніми руками?

— Релу-на схвалює сміливість, — мовив Талік. — А ще — і це навіть важливіше — повагу. Якщо не поважаєш того, з ким торгуєш, то нíчого й торгувати.

Ну що за сміховинна логіка! Міркуючи таким чином, купець не провернув би жодної оборудки. Хоча… за багато місяців, проведених зі Встімом, Рисн стало здаватися, що той частенько розшукував тих, кому було до вподоби з ним гендлювати. Тих, кого він поважав. Коли маєш справу з такими людьми, загроза, що тебе ошукають, зменшується.

Тож сама логіка, певне, правильна… просто її не доведено до кінця.

«Постав себе на місце свого торговельного партнера, — згадала Рисн один зі Встімових уроків — таких не схожих на ті, що їй викладали вдома. — Що йому треба? Навіщо воно йому? І чому саме ти — найліпша з постачальників?»

— Мабуть, нелегко жити тут, серед вод, — промовила дівчина. — Ваш бог вражає, але вам не до снаги самостійно забезпечувати себе всім необхідним.

— Нашим предкам це чудово вдавалося.

— Не маючи ліків, — вела далі Рисн, — які рятують життя. Без краму з тих волокон, що ростуть лише на континенті. Ваші предки обходилися без них, бо не мали іншого виходу. Але ви — не вони.

Торгових справ майстер нахилився вперед.

«Не роби цього! Ти впадеш!»

— Ми не ідіоти, — сказав Талік.

Рисн насупилася. До чого тут…

— Я стомився пояснювати: простий спосіб життя ще не робить нас дурнями, — повів далі її співрозмовник. — Заїжджі чужинці багато років старалися нажитися на нашому невігластві — й нам це набридло. Все, що ти сказала, — правда. Навіть більше — самоочевидна істина. Але ти сказала це так, наче нам вона і на думку не спала б. «О! Ліки! Звісно, що вони нам потрібні! Дякую, що пояснила, а то я сидів би тут, допоки не сконаю…»

Рисн зашарілася.

— Я не…

— Так, ти ненавмисне, — перебив її Талік. — От тільки зверхність, юна панно, аж скрапувала в тебе з губів. Ми стомилися від вашого ошуканства. Нам набридли чужинці, які намагаються