Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

«“Поточної економічної ситуації на континенті…”» — промайнуло в думці Рисн.

— Ви навчалися на Тайлені, — здогадалася вона.

— Звісно, навчався, — відказав Талік. — Щоб уполювати хижака, треба вивчити його хитрощі. — Той відкинувся назад, і дівчина трішечки заспокоїлася. — Дитиною мене відправили туди батьки. Я мав наставника — одного з ваших бабсків — і повернувся сюди, лише ставши торгових справ майстром.

— То ваші батьки — король із королевою, — знову здогадалася Рисн.

Той зміряв її поглядом.

— Король і король-консорт.

— Його цілком можна б назвати королевою.

— Оборудці не бувати, — відрізав Талік і підвівся. — Йди скажи своєму наставникові, що ми шкодуємо через його хворобу і сподіваємося, що він одужає. Тоді наступного року, під час сезону торгівлі, він зможе повернутися до нас і ми дамо йому аудієнцію.

— А отже, ви його поважаєте, — зауважила дівчина, зіп’явшись на ноги — й відступивши від краю урвища. — То чому ж не провернете оборудку та й годі?!

— Він нездужає, — відказав Талік, не дивлячись на неї. — Це було б несправедливо щодо нього й означало б скористатися із його слабкості.

«Скористатися…» В ім’я всіх Пристрастей — ну й дивні тут люди! А чути такі речі з вуст того, хто розмовляє бездоганною тайленською, було навіть дивніше.

— Але ви торгували б зі мною, якби поважали мене, — заперечила Рисн. — Якби гадали, що я цього гідна.

— На це знадобився б не один рік, — відказав чоловік, приєднуючись до матері на передньому краї карниза. — Йди й…

Аж раптом він змовк, бо король тихенько заговорила до нього решійською.

Талік підібгав вуста.

— Що таке? — промовила Рисн, ступаючи крок уперед.

Той обернувся до неї.

— Здається, несамовитість твоєї полеміки вразила короля. Попри зневагу до нас — дикунів — ти не така негідниця, як дехто. — Тут він скрипнув зубами. — Король вислухає твої аргументи на користь оборудки.

Рисн закліпала очима, переводячи погляд з одного на іншу. Хіба вона щойно — в присутності короля — не виклала їх?

Жінка дивилася на Рисн темними очима зі спокійним виразом на обличчі. «В першій битві перемога за мною, — збагнула дівчина. — Це як у воїнів на полі бою: я провела герць, і мене визнали гідною зітнутися в поєдинку із сильнішим суперником».

Монарх заговорила, й Талік переклав:

— Король каже, що ти талановита, але оборудка, звісно, не відбудеться. Тобі варто повернутися зі своїм бабском, коли той знову прибуде до нас. Років за десять ми, певне, торгуватимемо з тобою.

Рисн шукала, що заперечити:

— Ваша Величносте, а як здобув повагу Встім? — Вона не могла зазнати поразки — ніяк не могла! — За багато років і під наставництвом власного бабска?

— Так, — відповів Талік.

— Ви не переклали цього королю… — зауважила дівчина.

— Я… — Товмач зітхнув і переклав її запитання.

«Король» усміхнулася — начебто приязно — й промовила кілька слів рідною мовою. Приголомшений на вигляд Талік обернувся до матері:

— Я… Ну і ну!

— Що вона каже? — зажадала відповіді Рисн.

— Разом із кількома тутешніми мисливцями твій бабск убив коракота, — промовив Талік. — Власноруч? Чужинець? Такого я ще не чував!

Встім. Убив… кого? З мисливцями? Бути не може.

Той вочевидь не завжди був таким старим і висхлим бухгалтерським черв’яком, як тепер, проте в її очах «гросбуховою міллю» він мав бути й замолоду.

Король знову заговорила.

— Не думаю, що ти збираєшся вбивати дичину, дитино, — переклав її слова Талік. — Іди. Твій бабск переживе. Він мудра людина.

«Ні, — подумала Рисн, — він помирає». Істинність цієї непрошеної думки вжахнула її — дужче, ніж висота чи будь-що, відоме з минулого досвіду. Встім був не жилець. І це, мабуть, його остання оборудка.

А вона от-от усе зіпсує.

— Мій бабск довіряє мені, — промовила Рисн, підступаючи ближче до короля вздовж носа великопанцирника. — А ви, за вашими словами, довіряєте йому. То хіба не можна визнати мене гідною, поклавшись на його думку?

— Особистий досвід — незамінний, — переклав їй Талік.

Тут велет ступив крок, земля здригнулася, і Рисн зціпила зуби, гадаючи, що всі вони зараз полетять шкереберть. Але, на щастя, на такій висоті його рух радше сприймався як легка хитавиця. Дерева зашуміли, і в дівчини занудило коло серця, проте загроза була не більша, ніж судну — від невеликого буруна.

Рисн підійшла аж туди, де коло носа тварини стояла правителька.

— Ви король і розумієте важливість довіри до підданців. Ви не можете встигати скрізь і знати все й подекуди змушені покладатися на думку підлеглих — тих, із ким добре знайомі. Мій бабск — саме такий чоловік.

— Твій аргумент вагомий, — переклав Талік, і в його голосі лунало здивування. — Але ти не усвідомлюєш того, що твоєму бабскові вже виказали пошану. Тому я й спілкуюся з тобою особисто, тимчасом як хтось інший не отримав би аудієнції.

— Але ж…

— Спускайся вниз, — звеліла король за посередництва сина, і її тон зробився не таким ласкавим. Монарх, схоже, вважала, що розмову закінчено. — Скажи своєму бабскові, що ти домоглася особистих перемовин зі мною. Він, поза сумнівом, не очікував і такого. Я дозволяю тобі залишити острів і повернутися, коли той одужає.

— Я…

У Рисн було таке відчуття, наче їй зчавлюють горло, не даючи говорити. Вона не могла підвести наставника — тільки не зараз.

— Передавай йому мої побажання якнайшвидше одужати, — сказала король, відвертаючись.

Талік посміхнувся — на позір удоволено. Кинувши погляд на двох своїх охоронців, Рисн зауважила похмурі вирази їхніх облич.

Дівчина відступила, почуваючись заціпенілою. Її відіслали геть, наче дитину, що прийшла канючити солодощів. Проходячи повз остров’ян обох статей, які готували в’язки фруктів для бога, вона відчула, як паленіє.

Рисн зупинилася й, поглянувши ліворуч, на безмежний простір синяви, знов обернулася до монарха:

— Гадаю, — голосно промовила вона, — мені треба поговорити з тим, хто має більші повноваження.

Талік озирнувся на неї:

— Ти говорила з королем. Більшої влади не має ніхто.

— Перепрошую, — заперечила Рисн, — але я гадаю, що має.

Одна з линв захиталася: прив’язаний на ній плодовий дар спожили. «Це дурість, це дурість, це…»

«Не думай».

Дівчина кинулася до мотузки, і її охоронці скрикнули. А Рисн схопилася за линву й, перемахнувши за край звису, стала спускатися донизу поряд голови великопанцирника — бога.

О, Пристрасті! Ну й важко це було в спідниці. Мотузка вгризалася в шкіру долонь і посмикувалась — адже та істота внизу жувала разом із плодами її протилежний кінець.

Вгорі з’явилася Талікова голова.

— Що ти, в ім’я Келека, витворяєш, ідіотко? — пролунав його вереск.

Рисн повеселило, що той, навчаючись у неї на батьківщині, засвоїв і їхні прокльони.

Серце шалено калатало, вилітаючи з грудей, але дівчина хапалася за мотузку. Що вона коїть?

— Релу-на схвалює сміливість, — гукнула вона Талікові.

— Сміливість і дурість — не те саме!

Рисн продовжувала спускатися —