Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

— Витягніть її назад! — звелів Талік. — Солдати, на допомогу!

Він заходився віддавати накази решійською.

Рисн піднесла очі й побачила, як нагорі хапаються за мотузку, щоб витягти її назад. Аж тут із-за краю звису з’явилося нове обличчя і глянуло вниз. Король. Застережно здійнявши руку — зачекайте, мовляв — Талікова мати пильно вдивлялася в Рисн.

І та продовжила спуск. Але пролізла небагато — футів, певне, з п’ятдесят — не сягнувши й до ока великопанцирника. А відтак через силу спинилася. Пальці палали вогнем.

— О, великий Релу-на, — гучно промовила Рисн, — твій народ відмовляється торгувати зі мною, тож я прийшла благати тебе. Тутешнім мешканцям потрібні мої товари, але мені оборудка з ними навіть потрібніша. Я не можу повернутися ні з чим.

Істота, звісно, не відповіла. Рисн зависла на місці під її панциром, що поріс кіркою лишайників і невеличких скелебруньок.

— Прошу тебе, — молила вона. — Благаю.

«Чого я чекаю?» — здивувалася дівчина. Вона не сподівалася на жодну відповідь, але, можливо, в неї вийде переконати людей нагорі, що аж така сміливість робить її гідною оборудки. Принаймні зашкодити це ніяк не могло.

Линва в її руках засмикалася, й Рисн припустилася помилки, глянувши вниз.

Насправді зашкодити такий вчинок міг — і то дуже.

— Король, — гукнув згори Талік, — велить тобі повертатися.

— А ми продовжимо перемовини? — озвалася дівчина, глянувши вгору.

Король і справді мала стривожений вигляд.

— Це несуттєво, — відказав Талік. — Наказ є наказ.

Рисн зціпила зуби й, прикипівши до линви, дивилася на хітинові пластини перед собою.

— А ти що скажеш? — тихенько спитала вона.

Внизу тварина закусила підношення, й мотузка раптом дуже натяглася, припечатавши Рисн об бік гігантської голови. Нагорі закричали. Король зненацька пронизливо гримнула на підйомщиків.

«О, ні…»

Мотузка натяглася навіть сильніше.

І луснула.

Нагорі нестямно залементували, але Рисн у нападі паніки заледве це зауважила. Летіла дівчина не граційно, а крикливим шквалом тканини й кінцівок. Її спідниця майоріла на вітрі, шлунок зсудомило. Що вона наробила? Вона…

Падаючи, вона мигцем зауважила око. І то не чиє-небудь, а боже. Завбільшки як будинок, склисте та чорне, воно віддзеркалило її падіння.

На якусь частку секунди Рисн, здавалося, зависла перед ним, і її крик захлинувся в горлі.

Ще мить — і його не було. А далі порив вітру, знову крик та удар об воду — тверду, наче камінь.

І чорнота.

***

Коли Рисн отямилась, вона пливла. Дівчина не розплющувала очей, але відчувала — пливе. Дрейфує, погойдуючись на хвилях…

— Вона ідіотка.

Рисн упізнала цей голос. Він належав Талікові, з яким їй довелося торгувати.

— Два чоботи — пара, — відказав йому Встім і закашлявся. — Мушу сказати, давній друже, що ти мав допомогти в її підготовці, а не скидати мою ученицю зі стрімчака.

Вона пливе… дрейфує…

Стривай-но.

Рисн примусила себе розплющити очі. Вона лежала на ліжку в хижі. Їй було парко. Перед очима все пливло, і сама вона пливла… пливла, бо в голові туманилося. Що вони їй дали? Дівчина спробувала підвестися в положення сидячи. Ноги не слухалися. Її ноги не слухалися.

Вона охнула й часто задихала.

Над нею з’явилося Встімове обличчя, а ще стривожена решійка зі стрічками у волоссі. То була не королева… чи король… чи як її там. Ця жінка швидко торохтіла гавкотливою решійською мовою.

— Заспокойся, — сказав Встім, звертаючись до Рисн. Бабск опустився навколішки поряд неї. — Заспокойся… Зараз тобі дадуть одне питво, дитино.

— Я вижила, — сказала та захриплим голосом.

— Насилу вижила, — поправив її Встім, але ласкавим тоном. — Твоє падіння пом’якшив спрен. З такої висоти… Дитино, що ти собі думала, коли ось так узяла й перемахнула за звис?

— Я мала щось удіяти, — пояснювала Рисн. — Щоб довести свою мужність… Я гадала… мені треба було діяти сміливо…

— Ох, дитино. Це я винен.

— Ви були його бабском, — промовила дівчина. — Таліка, їхнього торгових справ майстра. Ви все підлаштували, щоб я отримала шанс поторгувати самостійно, але під вашим контролем. Оборудка не була під загрозою зриву, а ви не були таким хворим, як удавали.

Слова рвалися назовні, закипаючи, й налітали одне на одне, наче сотня людей, які намагаються водночас вийти крізь ті самі двері.

— Коли ти це збагнула? — спитав Встім і закашлявся.

— Я… — Вона цього не знала. Просто все неначе стало на свої місця. — Оце щойно.

— Що ж, нехай стане тобі відомо, що я почуваюся справжнісіньким дурнем, — сказав на це Встім. — Я гадав, що ти отримаєш чудову нагоду потренуватися — пройти практику за умов, що наближені до реальних. Аж раптом… Аж раптом ти взяла і впала з голови цього острова!

Підійшла решійка з чашкою якогось питва. Дівчина зажмурилася й тихенько спитала:

— Я зможу знову ходити?

— На ось, випий, — звелів їй Встім.

— Я ходитиму? — Вона не взяла чашку й не розплющила очей.

— Не знаю, — відказав її бабск. — Але що торгуватимеш далі — це точно. О, Пристрасті! Наважитися апелювати до влади, що перевершує королівську? Зазнати порятунку від самої душі острова? — Він захихикав — начебто силувано. — Та решта островів самі зазиватимуть нас торгувати!

— Значить, чогось я таки досягла, — промовила Рисн, почуваючись цілковитою й закінченою дурепою.

— О, ще б пак, — погодився Встім.

Рисн відчула в себе на руці якийсь колючий дотик і різко розплющила очі. По ній щось повзло — завбільшки як її долоня. Якась істота, що скидалася на крєм’ячка, але зі складеними вздовж спини крильцями.

— Що це? — запитала дівчина.

— Те, по що ми сюди прибули, — пояснив її бабск. — Те, що ми отримаємо в обмін — скарб, про існування якого дуже мало хто знає. Розумієш, вони, як уважають, загинули разом з Аїмією. Я прибув сюди з усім цим товаром, бо Талік прислав мені звістку, що вони мають на продаж мертве тільце одного з них. Королі платять за цих істот цілий статок.

Він схилився над ученицею.

— Але живого я ще ніколи не бачив. Мені дали в обмін тільце, яке я хотів. А цього подарували тобі.

— Хто — решійці? — запитала Рисн.

У голові досі туманилося, тож вона не знала, що про все це думати.

— Решійцям ларкіни не підвладні, — відказав Встім, підводячись. — Його подарував тобі сам острів. А тепер випий ліки й засни. В тебе роздроблено обидві ноги. Ми пробудемо тут довго — доки ти не одужаєш і не пробачиш мені, дурнуватому дурневі.

Рисн узяла питво, а коли стала сьорбати, та маленька істота злетіла під крокви хижі й, примостившись там, дивилася на неї очима з чистого срібла.

І-4. Останній легіон

–Ну і що це за спрен? — спитав Т’юд у повільному Ритмі цікавості.

Здійнявши самоцвіт, він удивлявся в димчасту істоту, яка рухалася всередині.

— Сестра каже, що спрен бурі, — відповіла Ешонай, спершись об стіну і склавши руки на грудях.

В пасма