Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

Вони були воєнною парою — бойовим тандемом з особистого підрозділу Ешонай — вбраною у простий одяг, скроєний таким чином, щоб залишати відкритими хітинові обладунки на руках, ногах і на грудях. На Т’юді був іще й довгий сюртук, але на битву він його не надягав.

А Ешонай натомість була в однострої (з цупкої червоної тканини, що обтягувала природну «броню») та в шапчині поверх начільного панцира. Вона ніколи не згадувала про те, як сильно ця форма сковувала її рухи — наче кайдани, що втримують у неволі.

— Спрен бурі? — промовила Байла в Ритмі сумніву, крутячи яхонт у пальцях. — А він допоможе мені вбивати людей? Бо інакше я не бачу, чим він може зацікавити.

— Байло, це може змінити світ, — сказала Ешонай. — Якщо Венлі має рацію і зв’язок із цим спреном дасть не тупу, а якусь іншу подобу… тоді ми, як мінімум, матимемо з чого обирати, а як максимум — здобудемо владу над бурями та їхньою міццю.

— То вона збирається перевірити це особисто? — спитав Т’юд у Ритмі вітрів, яким користувалися, прогнозуючи наближення великобурі.

— Якщо отримає дозвіл П’ятірки.

Того дня рада мала обговорити це й винести рішення.

— Чудово, — промовила Байла, — та чи допоможе це мені вбивати людей?

Ешонай налаштувалася на Ритм скорботи.

— Байло, якщо буремна подоба — справді одна з прадавніх сил, тоді так. Вона допоможе тобі вбивати людей — і то у великій кількості.

— Значить, вона мене влаштує, — відказала та. — А чого ти так нервуєш?

— Подейкують, що прадавні сили походять від наших богів.

— То й що? Якщо боги допоможуть нам знищити он ті армії, то я ладна принести їм обітницю просто зараз.

— Байло, не кажи такого, — гримнула на неї Ешонай у Ритмі докору. — Ніколи не кажи таких речей!

Та змовкла, кинула камінь на стіл і тихенько замугикала в Ритмі сумніву. Це межувало з непокорою. Ешонай зустрілася очима з підлеглою і виявила, що півголосом мугикає в Ритмі рішучості.

Перевівши погляд з одної на іншу, Т’юд запитав:

— Перекусимо?

— Це в тебе універсальна відповідь на будь-яку суперечку? — поцікавилася Ешонай, уриваючи спів.

— З напханим ротом важко сваритися, — відказав на це той.

— А от я чудово пам’ятаю, що ти саме так і робив, — зауважила Байла. — І то не раз і не два.

— Зате сварки закінчувалися миром, — заперечив Т’юд. — Бо на повний шлунок бити глеки не тягне. То що… перекусимо?

— Гаразд, — кинула Байла, зиркнувши на Ешонай.

Вони пішли, а командувачка сіла за стіл, почуваючись виснаженою. Відколи її стало непокоїти, чи не порушують друзі субординацію? Це все через той жахливий мундир!

Ешонай узяла самоцвіт і пильно глянула в його глибини. Він був великий — десь як третина її кулака — хоча, щоб уловлювати спренів, яхонти не конче мали бути крупними.

Вона ненавиділа ловити їх. Натомість треба було вийти під великобурю — в належному настрої й наспівуючи потрібну пісню — і привабити відповідного спрена. Пов’язати себе з ним під шал несамовитої стихії й народитися наново, з новим тілом. Так робилося від часів найперших вітрів.

Про можливість ловити спренів слухачі дізналися від людей, а вже потім самостійно допетрали як. Спійманий спрен робив трансформацію набагато надійнішою. Доти завжди зберігався елемент випадковості: ти виходив під великобурю, щоб стати воїном, а повертався назад шлюбувальником.

«Це і є прогрес, — подумала Ешонай, вглядаючись у крихітного димчастого спрена всередині самоцвіту. — Адже він означає вміння контролювати довколишній світ. Зводити стіни, що спиняють бурю, самій обирати, коли шлюбуватися». Прогрес — це коли береш природу і кладеш її у відповідний ящичок.

Ешонай сунула самоцвіт до кишені й перевірила, котра година. Її зустріч із рештою членів П’ятірки було призначено на третю частину Ритму примирення, й доти залишалося ще добрих пів частини.

Саме час поговорити з матір’ю.

Ешонай вийшла з дому й рушила стежкою, киваючи на привітання зустрічних — переважно солдатів. Як багато слухачів нині прибрало воєнну подобу! І як мало їх є! Колись цими рівнинами було розпорошено сотні тисяч її одноплемінців. А тепер від них залишилася тільки жменька.

Навіть тоді слухачі були згуртованим народом. О, так — не бракувало чвар, конфліктів, навіть міжусобиць. Але вони зоставалися єдиним цілим — тими, хто відринув своїх богів, щоб знайти свободу в безвісності.

А от Байлі стало байдуже до їхнього коріння. І таких, як вона, чимраз більшатиме — тих, хто не зважатиме на загрозу з боку богів і зосередиться лише на битві з людьми.

Ешонай проминала домівки — напіврозвалені халупи з панцирних каркасів, обмазаних поверху затверділим крємом, які тулилися з підвітряного боку кам’яних брил. Нині вони здебільшого стояли порожні. За стільки років на війні загинули тисячі.

«Ми просто повинні щось удіяти», — подумала вона, а на задвірках її свідомості залунав Ритм примирення. Ешонай шукала розради в його спокійних, утішливих тактах — тихих і гармонійних, наче ніжний дотик.

Аж тут вона побачила тупаків.

На вигляд вони сильно скидалися на тих, кого люди називали «паршменами», хоча були трішки вищі й навіть близько не такі дурнуваті. Хай там як, а тупа подоба обмежувала, не маючи здібностей і переваг новіших подоб. Їх тут узагалі не мало бути. Вони що — помилково пов’язалися не з тими спренами? Бо інколи траплялося й таке.

Ешонай підійшла до трійці тупаків — двох вижіночених і одного вичоловіченого — які носили скелебруньки, зібрані на одному з ближніх плато. Використовуючи заряджені Буресвітлом яхонти, ці рослини вдалося перетворити на скороспілі.

— Що з вами? — спитала Ешонай. — Ви прибрали цю подобу помилково? Чи ви нові вивідачі?

Ті піднесли на неї безтямні очі. Воєначальниця налаштувалася на Ритм занепокоєння. Вона якось примíряла була подобу тупака: щоб зрозуміти, чого зазна́ють їхні вивідачі. Оперувати осмисленими поняттями в такому стані було все одно що мислити раціонально вві сні.

— Хто попросив вас прибрати такої подоби? — повільно й чітко промовила Ешонай.

— Ніхто не просив, — відповів вичоловічений тупак без жодного ритму. Його голос пролунав безживно. — Ми самі.

— Навіщо? — запитала вона. — Навіщо ви це зробили?

— Щоб нас не вбили, коли прийдуть люди, — відказав вичоловічений тупак.

Він підняв скелебруньку й рушив собі далі. А решта двоє приєдналися до нього, не мовивши й слова.

Командувачка витріщила очі, а в голові чітко розлігся Ритм занепокоєння. З ближнього каменя повиповзали кілька спренів страху — схожі на довгастих пурпурових черв’ячків — і стали купчитися в напрямку до неї, доки їх не закишіло й на землі довкола Ешонай.

Прибрати певної подоби не наказували — кожен вільно обирав собі, яку забажає. До трансформацій можна було спонукати проханнями й улещуванням, але примусити до них було неможливо. Їхні боги свого часу не дозволяли такого свавілля, тож слухачі поклали собі отримати бажане за будь-яку ціну. Ці троє мали право на тупу подобу, якщо такою була їхня воля, а Ешонай не мала як цьому зарадити — принаймні безпосередньо.

Вона прискорила крок. Нога й досі боліла, але рана швидко загоювалась: воєнна подоба