Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

В місті, повному порожніх будинків, її мати обрала халупку на самій околиці, майже звідусіль відкриту великобурям. Тихенько мугикаючи собі під ніс у Ритмі примирення, жінка працювала надворі — поміж рядів сланцекірки. Вона прибрала робочу подобу: незмінно надавала перевагу саме їй — навіть після того, як відкрили спритну. Мовляв, нíчого спонукати слухачів сприймати певні подоби як привілейовані, бо така градація зруйнує їхнє суспільство.

Мудрі слова. З тих, що Ешонай уже роками не чула від матері.

— Дитино! — промовила та, коли донька підійшла. В літах, але ще міцна, мати мала акуратне округле обличчя й заплітала волосся в косу, перев’язану стрічкою, яку Ешонай принесла їй після зустрічі з алетійцями багато років тому. — Дитино, ти бачилася із сестрою? Сьогодні день її першої трансформації! Нам треба підготувати її.

— Про це подбають, мамо, — відказала Ешонай у Ритмі примирення, опускаючись навколішки поруч неї. — Як справи з підрізанням?

— Незабаром маю закінчити, — промовила та. — Мені треба звільнити цей будинок до повернення власників.

— Мамо, він належить тобі.

— Ні-ні — він належить двійку інших слухачів. Вони приходили минулої ночі і сказали, що я маю вибиратися звідси. Ось тільки закінчу з цією сланцекіркою, та й піду.

Діставши напилок, мати обточила пасмо з одного боку й помазала живицею, щоб стимулювати ріст у тому напрямку.

Ешонай випросталася, перемикаючись із Ритму примирення на Ритм скорботи. Хоча натомість, певне, мав би залунати Ритм згуби, бо свідомість налаштувалася саме на нього.

Але Ешонай притлумила його. Ні-ні — її мати не померла.

Хоча була й не вповні жива.

— На ось, тримай, — промовила мати в Ритмі примирення, простягаючи доньці напилка. Сьогодні вона принаймні впізнала її. — Займися он тим відростком. Не можна допускати, щоб він далі ріс донизу — треба спрямувати його вгору, до світла.

— У цьому кінці міста дуже сильні бурі.

— Бурі? Нісенітниця. Немає тут ніяких бур. — Мати помовчала. — І куди ж ми поведемо твою сестру? Для трансформації їй знадобиться буря…

— Мамо, за це не хвилюйся, — промовила Ешонай, примушуючи себе до Ритму примирення. — Я про все подбаю.

— Яка ж ти золота дитина, Венлі, — відказала мати. — Допомагаєш, тримаєшся хати, а не вієшся казна-куди, як сестра. Ох, горе мені з тією дівулею… Вона завжди не там, де мала би бути.

— Тепер уже там, — шепнула Ешонай. — Вона виправляється…

Мати замугикала собі під ніс, продовжуючи працювати. Колись вона мала чи не найліпшу пам’ять у всьому Нараку. А в певному сенсі так воно тривало й понині.

— Мамо, — промовила донька, — мені потрібна твоя допомога. Гадаю, незабаром відбудеться дещо жахливе. От тільки не знаю, більш чи менш страхітливе, ніж те, що вже й так відбувається.

Та обпиляла фрагмент сланцекірки й здмухнула порох.

— Наші лави повільно, але невпинно рідіють, — сказала Ешонай. — Ми переселилися в Нарак і повели війну на виснаження, але це означало шість років стабільних утрат. Слухачів охоплює зневіра.

— Це погано, — мовила мати.

— Але який у нас вихід? Влізти в речі, що їх краще не чіпати, й так, бува, потрапити на очі Розствореним?

— Не байдикуй, — дорікнула їй мати, тицьнувши пальцем у сланцекірку. — Не робися, як твоя сеструня.

Ешонай склала руки на колінах. Так справа не піде. Бачити матір такою…

— Мамо, — промовила вона в Ритмі прохання, — чому ми залишили темну домівку?

— О, це давня пісня, Ешонай, — сказала мати. — Темна й стара — не для твоїх дитячих вух. Ти ж іще навіть не доросла́ до дня першої трансформації…

— Мамо, будь ласка. Я вже доро́сла.

Та здмухнула порох зі сланцекірки. Невже вона зрештою втратила й цю — останню — частину своєї колишньої особистості? В Ешонай обірвалося серце.

— Чимало часу спливло від тих днів, коли ми мали темну домівку, — тихенько промовила мати в одному з Ритмів пригадування. — Тоді ми звалися Останнім легіоном — воїнами, посланими воювати на найдальших рівнинах. Там, де колись була держава, але доти залишилися тільки руїни. Для більшості звільненням була лише смерть. Нам нав’язували незнані подоби — могутні, але й покірливі. Боги повелівали, а ми завжди підкорялися. Завше.

— Крім одного-єдиного дня, — підспівала матері Ешонай у тому самому ритмі.

— Того буремного дня, коли Останній легіон дезертирував, ступивши на тернисту стезю, — співуче повела далі мати. — Нам — воїнам, що спізнали божественний дотик — нічого не залишалося, окрім як затупити свій розум. Таке самоскалічення дарувало свободу.

Материн лункий, спокійний спів танцював із вітрами. Хай яка немічна розумом та бувала, а співаючи давніх пісень, вона знову скидалася на себе колишню — родительку, яка подекуди не знаходила з донькою спільної мови, але незмінно викликала в неї повагу.

— Дерзновенний виклик було кинуто, — співала мати, — коли Останній легіон облишив думку та міць заради свободи. Ризикуючи повністю втратити пам’ять, вони понаскладали пісень — сотні переказів, щоб запобігти забуттю. Я оповідаю їх тобі, а ти переповіси власним дітям, доки колишні подоби не буде віднайдено.

Відтак жінка завела одну з найперших пісень про те, як слухачі облаштували собі домівку на руїнах занепалого королівства, як розселялися, діючи на манір примітивних племен або біженців. Вони ж бо сподівалися переховатися чи хоч би не мозолити очей.

Скільки ж усього пісні замовчували! Останній легіон умів прибирати лише дві подоби — шлюбну й тупу — принаймні самостійно, без допомоги богів. То як же слухачі дізналися про решту? А чи первинно наспіви містили ці відомості, але з плином часу втратили їх, зазнавши хаотичної заміни слів?

Ешонай слухала, і хоча материн голос таки допоміг їй знову налаштуватися на Ритм примирення, вона все одно відчувала глибоку стурбованість. Адже прийшла сюди отримати відповіді. Свого часу такий план спрацював би.

Але не тепер.

Донька підвелася, щоб піти, залишивши матір співати.

— Я тут сьогодні прибирала, — промовила та, уриваючи пісню, — і знайшла кілька твоїх речей. Забери їх. Вони захаращують дім, а мені от-от вибиратися.

Ешонай мугикнула собі під ніс у Ритмі скорботи, але пішла поглянути на материні «знахідки». Певне, йшлося про чергову купку камінців, що їх мати прийняла за дитячі забавки? А чи про клаптики матерії, в котрих тій увижався одяг?

Перед будинком стояла невелика торбина. Ешонай зазирнула всередину й виявила папір.

І то не людський, а місцевий, рослинний. Шерхлий, неоднотонний — виготовлений за старовинною технологією слухачів. Не до огидного гладенький, а цупкий і фактурний. Чорнило на ньому почало вицвітати, але Ешонай упізнавала ті малюнки.

«Це ж мої мапи часів юності», — подумала вона.

І, сама того не усвідомлюючи, налаштувалася на Ритм пригадування. В пам’яті постали дні, проведені в походах пустизною, яку люди називали Натанатаном, у лісах і джунглях, за малюванням мап та розширенням меж відомого світу. Розпочавши дослідження самотужки, вона запалила відкриттями весь свій народ, і незабаром — іще підлітком — очолювала цілі експедиції, що вирушали на пошуки невідомих річок, безвісних руїн, незнаних спренів і небачених рослин.

А ще людей. У певному сенсі, це все через неї.

Її мати знову заспівала.

Переглядаючи свої старі