Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » В сталевих грозах 📚 - Українською

Читати книгу - "В сталевих грозах"

969
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "В сталевих грозах" автора Ернст Юнгер. Жанр книги: 💛 Публіцистика / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 48 49 50 ... 85
Перейти на сторінку:
тільки глиняні стіни та сіре небо. Насувалась гроза, гуркіт нового ураганного вогню перекривав громовицю. Я міцно втиснувся у стіну вирви. Грудка землі влучила мені в плече; важкі осколки пронеслися над головою. Поступово я втратив відчуття часу; перестав розуміти, чи тепер ранок, чи вечір.

Раз були показалися двоє людей, які довгими стрибками перебиралися через поле. Я гукнув їх німецькою та англійською; вони розчинилися, як тіні в імлі, не почувши мене. Нарешті до мене підійшло троє інших людей. В одному я впізнав підофіцера, який попереднього дня лежав коло мене. Вони забрали мене до себе в маленьку хижку, що стояла неподалік — набиту пораненими, якими опікувалися два санітари. Я пролежав у вирві тринадцять годин.

Несамовитий вогонь битви й далі робив свою справу, немов у велетенській кузні. Снаряд за снарядом били біля нас, засипаючи дах піском і землею. Мене перев'язали, видали новий протигаз, дали хліба з товсто намащеним червоним мармеладом і трохи води. Санітар піклувався про мене, як батько.

А тим часом вже насувалися англійці. Стрибками наближалися і ховалися у вирвах. Знадвору долинали крики й вигуки.

Раптом, від чобіт до каски заляпаний глиною, увірвався якийсь молодий офіцер. То був мій брат Ернст, якого штаб полку ще напередодні поховав. Ми привіталися, трохи ошелешено й зворушено усміхаючись. Він роззирнувся і занепокоєно подивився на мене. На його очах виступили сльози. Хоч ми й належали до одного полку, та все ж ця зустріч на незмірному ратному полі була якимось чудом, потрясінням, і спогад про неї завжди був сповнений благоговіння. Через кілька хвилин він кудись відійшов, а потім привів останніх п'ятеро людей своєї роти. Мене вклали на плащ-палатку, проселили через шнури молоденьке деревце і понесли з поля бою.

Носії мінялися по двоє. Маленька процесія металася то вправо, то вліво, зиґзаґами ухиляючись від безкінечної зливи снарядів. Змушені швидко укритися, вони кілька разів кидали мене, так що я з усього маху падав на дно вирви.

Нарешті ми дісталися до обкладеного бетоном і бляхою бліндажа, що носив чудернацьку назву «Колумбове яйце». Мене занесли вниз і поклали на дерев'яний лежак. У приміщенні мовчки сиділи два незнайомі мені офіцери й вслухалися в ураганний концерт артилерії. Один був, як я пізніше довідався, лейтенант Бартмер, другий — фельдшер на ім'я Гельмс. Жоден трунок ніколи не смакував мені більше, ніж суміш дощівки з червоним вином, яку він мені націдив. Тут мене охопив жар. У важкій дихавиці я хапав ротом повітря, мене, як у страшному сні, гнітило уявлення, що бетонна стеля бліндажа налягає мені на груди, і я кожним вдихом мушу її двигати.

Увійшов, геть захеканий, асистент лікаря Кеппер. Він біг, гнаний снарядами, через поле бою. Упізнав мене, нахилився, і я побачив, як його лице розплилось у заспокійливій усміхненій гримасі. За ним увійшов командир мого батальйону. І оскільки він, цей суворий чолов'яга, легко поплескав мене по плечі, я не втримався від посмішки, бо мені спала думка, що зараз увійде сам кайзер і спитає, як я себе почуваю.

Ці четверо чоловіків посідали разом, пили з похідних кубків і перешіптувалися. Я зауважив, що якусь мить вони говорили про мене, бо почув окремі слова, як-от «брати», «легеню», «поранення», про зв'язок між якими пізніше роздумував. Потім вони вже вголос заговорили про становище на полі бою.

І тоді у смертельне виснаження, в якому я перебував, проникло якесь відчуття щастя, яке все росло й росло й трималося багато наступних тижнів. Я думав про смерть — і ця думка анітрохи мене не бентежила. Все, що зі мною діялось, видалося дивовижно простим, і зі свідомістю «Ти в порядку!» я зісковзнув у сон».

РЕНЬЄВІЛЬ

4 серпня 1917 ми висіли з потяга у знаменитому Марс-ля-Турі. Сьому й восьму роти розташували в Донкурі, де нам випало кілька спокійних, затишних днів. Ось тільки куці раціони дещо бентежили мене. Було суворо заборонено добувати їжу в полях; та все одно, польові жандарми мало не щоранку доповідали мені про кількох людей, яких вони затримали за нічним вибиранням картоплі, й мені нічого не залишалося, як їх карати: «за те, що дали себе впіймати», як звучало моє — та аж ніяк не офіційне — пояснення.

Та й мені довелося в ці дні досвідчити, що на неправедно нажитому не розживешся. З одного покинутого фламандського маєтку ми з Теббе прихопили розкішну, засклену, достоту князівську карету й навіть упродовж цілої подорожі залізницею якось зуміли приховати її від всевидючих очей. І ось тепер планували розкішний виїзд у Мец, щоби знову надихатись життям на повні груди. Тож одного пополудня запрягли й рушили. На жаль, карета не мала гальм, бо зроблена була власне для фламандської рівнини, а не лотаринзького узгір'я. Ще в селі ми покотилися, а невдовзі вже неслися, аж за вікнами миготіло, і це могло дуже зле скінчитися. Першим вистрибнув фірман, тоді Теббе, невдало приземлившись на купу рільничого знаряддя. Я залишився на шовкових подушках сам і почувався ще й як незатишно. Одні дверцята розчахнулись, їх просто-таки зрізало телеграфним стовпом. Врешті карета покотилася вниз зі схилу й розбилась об стіну будинку. На превеликий подив, я, вибираючись через вікно з розтрощеного екіпажу, виявив, що мені нічого не бракує.

9 серпня в роті провів інспекцію командир дивізії, генерал-майор фон Буссе, й висловив нам похвалу за взірцеву поведінку в бою. Наступного пополудня нас знов посадили на потяг і завезли майже до самого Тьокуру.

Звідти ми відразу помарширували на нову позицію, що тяглася лісистими висотами Лотаринзького узбережжя, навпроти дощенту розбитого села Реньєвіль, назва якого часто звучала в наказах дивізії.

Наступного ранку я оглянув мій відрізок, який видався мені доволі-таки довгим як на одну роту й складався з неозорого хаосу напівзавалених траншей. Передова в багатьох місцях була зруйнована звичними тут триногими крилатими мінами. Моя штольня лежала сто метрів позаду, в так званій сполучній траншеї, поблизу дороги, що виходила з Реньєвілю. Уперше за довгий час навпроти нас знову стояли французи.

Ця позиція була ніби створена, щоб ощасливити геолога. Підхідні траншеї були мовби послідовним відслоненням аж шести верств: від коралового вапняку — і до «ґравельотського мерґелю», в якому й була викопана бойова траншея. Жовто-брунатна скеля аж кишіла окам'янілостями, передусім пласкими, схожими на коржики морськими їжаками, їх краї тисячами прорізали стінки окопів. Щоразу, проходячи відрізком, я повертався в бліндаж із кишенями, повними мушель, морських їжаків і амонітів. Мерґель має ще й ту приємну перевагу, що він значно краще протистоїть

1 ... 48 49 50 ... 85
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В сталевих грозах», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "В сталевих грозах"