Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Альбертина зникає"

око (як той, хто навмисно повільно продивляється поданий йому рахунок) я втуплююся в якийсь її уривок. Але багато хто з читачів не звертає уваги на першу статтю, а якщо й читає, не дивиться на підпис. Тепер я прирікаю собі завжди читати авторове ім’я. Але як ревнивий коханець, щоб повірити у вірність своєї коханки, ніколи не зраджує її, я журно думаю, що моя уважність не змусить бути уважними інших читачів. А потім, хтось же із них вирушає на полювання або дуже рано вийшов з дому. В кожному разі кілька осіб прочитає. Ось чому беруся читати і я. Я добре знаю, що не одному моя стаття здається жахливою, а проте в мене виникає враження, що те, що я вкладав у кожне слово, живе на папері, і тому навряд, щоб читач, якщо очі в нього розплющені, не побачив тих самих образів, що і я. Гадаючи, що авторова думка схоплена читачами, тоді як у їхній голові виникає інша думка, я піддаюся наївній омані тих, хто вірить, що сказані ними по телефону слова самі мандрують по дроті. В той момент, коли я намагаюся бути просто читачем, мій авторський розум проробляє працю тих, хто читатиме мою статтю. Хай дук Ґермантський не втямить фрази, яка сподобається Блокові, натомість його привабить міркування, яке Блок знехтував би. Таким чином кожна частина статті, відкинута одним читачем, знайде для себе іншого шанувальника, і вся стаття сприйметься загалом на ура, долаючи мою невіру в самого себе і звільняючи мене від потреби виправдуватися. Насправді з цінністю статті, хай би яка вона була яскрава, справа стояла так, як з отими звітами про засідання Палати депутатів, де сказані міністром слова: «А це ми ще побачимо!» є тільки частиною, може навіть не такою важливою, подальшої фрази: «ГОЛОВА МІНІСТРІВ, МІНІСТР ВНУТРІШНІХ СПРАВ І КУЛЬТІВ: «А ми й так бачимо!» {Овація серед крайніх лівих, вигуки: «Правильно! Правильно!» на лавах і в центрі) — кінець її кращий, ніж середина, десь на рівні початку. Якась частина її краси, — а це органічна вада цього літературного жанру, не поминаючи славетних «Понеділків», — полягає у читацькому враженні. Це ніби колективна Венера, від якої нам дісталося тільки покалічене тіло, якщо триматися єдино авторської думки, бо повністю вона живе допіру в умах читачів. У них вона й набуває свою остаточну форму. А що юрба, хай навіть добірна, не художник, залишений нею слід завжди матиме щось банальне. Отож-бо Сент-Бев міг собі по понеділках уявляти, як пані де Буань у своїй восьмиколонній ложі читає в «Констітюсьйонель», упиваючись гарним стилем, його статтю, якою він сам не переставав довго смакувати і якої не віддав би до друку, не вклавши в неї гримучої суміші заряд, щоб постріл пролунав гучніше. Певна річ, канцлер прочитав фейлетон і не забариться нагадати про нього давній приятельці під час першої ж візити до неї. А тому, взявши цього самого вечора газету до свого екіпажу, дук де Ноайль у сірих панталонах передасть думку вищого світу, якщо тільки раніше не просвітила його в цьому якась репліка пані д’Арбувіль. Ось так, підпираючи мою власну невіру в себе цими десятитисячними похвалами, я черпав нині в моєму читанні безкрає почуття сили і надії, що я талановитий, тоді як раніше все, що я писав, призначалося тільки для мене і я знаходив у ньому лише невіру.

Я бачив, як моя думка, звернута о цій годині до стількох людей, а як і не думка для тих, хто не міг її дошолопати, то принаймні повторення мого імени й наче прикрашена еманація моєї особи сяяла над ними, обарвлювала їхні мислі пурпуром світової зорі, сповнюючи мене ще більшою силою і звитяжнішою радістю, ніж рожаїста червінь, яка вже грала у численних вікнах. Я бачив, як Блок, Ґерманти, Леґранден, Андре добувають із кожної фрази вміщений там образ, де я в цю саму хвилину силкуюся бути звичайним читачем і заразом зостаюся автором і не тільки автором. А щоб неймовірна істота, на яку мені хотілося обернутися, зосередила в собі всі най-вигідніші для мене суперечності, хоча я читав авторським оком, судив я все ж таки як читач, без жодних застережень, які міг би закинути авторові хтось, хто порівнює його з ідеалом, для якого він шукав вираження. Під час писання статті її фрази виглядали так безбарвно проти моєї думки, були такі заплутані й туманні проти мого чіткого і ясного бачення, сповнені таких провалів, які я не зумів заповнити, що їхнє читання завдавало мені муки, збільшувало почуття безсилля і непоправного безталання. Але зараз, намагаючись бути лише читачем, я переклав на інших тяжкий обов’язок давати оцінку і домігся принаймні того, що читаючи викинув із пам’яті все, що писав. Я читав цю статтю, силкуючись себе переконати, що вона вийшла з-під чужого пера. Всі мої образи, роздуми, епітети, оцінені самі по собі і без думок про невдачу, яку вони засвідчили щодо моїх намірів, захоплювали мене блиском, свіжістю, глибиною. А коли мій ентузіазм майже згасав, я казав собі, знаходячи підтримку в душі якогось зачарованого читача: «Ну і хто це помітить? Можливо, не все тут досконале, то й що? Хай деякі з них будуть кривитися! Тут і так ще немало гарних місць, куди більше, ніж звикле трапляється».

Отож, ледве скінчивши це покріплювальне для серця читання, я одразу схотів — і це я, хто завжди боявся перечитувати рукопис, — почати його знову, бо нічому так, як нашим власним статтям, не пасує максима: «Повторене двічі сподобається». Я постановив послати Франсуазу, щоб вона купила більшу кількість примірників для знайомих, а насправді тому, аби торкнутися пальцем дива розмноження моєї думки і прочитати в іншому числі ті самі фрази, як ніби я був одним із тих сторонніх, хто узяв до рук «Фігаро». Вже давно мені не доводилося бачити Ґермантів, і тепер, ідучи туди з візитою, я розраховував від них довідатися, яке враження справила моя стаття.

Я думав про різних читачок, до чиїх спалень мені кортіло пробратися і яким газета донесла б як не мою думку, незрозумілу для них, то хоча б моє ім’я, як похвалу мені. Але похвали на адресу тих, кого ми не любимо, не беруть за серце, як не доходять до нашої свідомости думки людини, яка нам неприступна. Щодо інших моїх приятелів, то я казав собі, що як стан мого здоров’я гіршатиме і я більше не зможу бачитися з ними,