Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Альбертина зникає"

то мені треба писати й далі, щоб до них доступитися, щоб промовляти між рядками до них, щоб доносити до них мої думки, подобатися їм і посісти куточок у їхніх серцях. Я снував такі плани тому, що товариські стосунки відігравали певну ролю в моєму дотеперішньому житті, а прийдешність, у якій би їх не було, мене лякала, а також тому, що здатність привертати до себе увагу моїх друзів чи, може, навіть викликати їхнє захоплення втішала б мене, аж до того дня, коли я оклигаю настільки, аби знову бачитися з ними. Так я розмірковував, але відчував, що все це неправда і що хоча я уявляв їхню цікавість як джерело насолоди, ця насолода була б внутрішня, духовна, свідома, якої друзі навряд чи дали б мені ані самі собою, ані своїми розмовами, отже, я міг би знайти її, тільки пишучи віддалік від них: а якби я взявся за перо з тим, щоб підтримувати з ними опосередкований контакт, викликати в них кращу думку про себе і домогтися для себе кращого прийняття у світі, тоді, хто знає, чи пишучи я не втратив би охоти зустрічатися з ними, а світське становище, здобуте за допомогою письменства, перестало б мене турбувати, бо тоді б утіхи я черпав не у вищому світі, а в літературі.

По обіді я пішов до дукині Ґермантської, не так заради мадемуазель д’Епоршвіль, яка після Роберової телеграми втратила свої кращі прикмети, як для того, аби побачити в особі самої дукині одну з читачок моєї статті, аби я міг уявити собі, як сприйняли мій виступ передплатники та покупці «Фіґаро». Зрештою, я йшов до дукині Ґермантської залюбки. Даремно я собі доводив, що її салон відрізняється від інших тим, що я звикся з ним думками, а проте розуміючи, звідки ця різниця походить, я не переставав її відчувати. Для мене існувало кілька імен Ґермантів. Якщо те, яке моя пам’ять записала просто як у адресовій книжці, не було овіяне жодною поезією, набагато старше, пов’язане з тими часами, коли я не знав дукині Ґермантської, воно могло в мені зазнавати зміни, надто як я довго його не бачив і яскраве світло постаті з людським обличчям не гасило таємничих променів імени. Тоді оселя дукині Ґермантської здавалася мені чимось позасвітнім, туманним Бальбеком моїх перших марень, наче згодом я не вирушав туди направду, потягом о першій п’ятнадцять, наче я ніколи ним не їхав. На мить я забував, що все це не так, як часом думаєш про кохану істоту, випускаючи з уваги, що вона померла. Але думка про реальність вернула, коли я вступив до дуки-ниного передпокою. Проте я втішив себе тим, що дукиня для мене як-не-як — правдивий пункт перетину дійсности з маренням.

Входячи до вітальні, я побачив білявку, яку цілу добу уявляв Роберовою знайомою. Вона сама попросила дукиню, щоб та «заново нас познайомила». І справді, відтоді як я ввійшов, у мене виникло враження, що я її добре знаю, але дукиня розвіяла його словами: «А, так ви знайомі з мадемуазель Форшвіль?» Я був глибоко переконаний, що ніхто не рекомендував мене жодній молодій особі з таким ім’ям, на яке б я звернув увагу, адже воно засіло в моїй пам’яті відтоді, як я наслухався розповідей про Одеттині походеньки і про Сваннові ревнощі. У моїй подвійній помилці, що її я допустився з прізвищем Форшвіль (Оржвіль згадав як Епоршвіль, а насправді вона була Форшвіль), нічого дивного не було. Ми віримо, що уявляємо речі такими, якими вони є, імена — так, як вони написані, людей — якими вони зображені на знімку і як їх розкриває психологія, тоді як і знімок і психологія зображують їх у застиглому вигляді. Насправді зазвичай ми помічаємо зовсім не те. Ми бачимо, чуємо, сприймаємо світ спотворено. Вимовляємо ім’я так, як його почули, аж поки досвід не спростує помилки, а це трапляється не завжди. Всі комбрейці двадцять п’ять років правили Франсуазі про пані Сазра, а Франсуаза завше називала її панією Сазрен, і то не через її свавільну і гоноровиту затятість у своїх помилках і через дух суперечливости (у Франції святого Андрія Первозваного-в-полях вона обстоювала лише одну демократичну засаду 1789 року: на відміну від нас, вимовляти деякі слова в жіночому роді), а тому, що завжди чула прізвище Сазрен. Це одвічний заблуд, який і є життям, накладає свої розмаїті форми не на світ видимий і на світ чутний, а на світ соціальний, світ чуттєвий, світ історичний тощо. Принцеса Люксембурзька — в очах дружини прем’єра всього лишень кокотка, але для принцеси це, зрештою, байдуже. А от Сваннові нелегко було завоювати Одетту, тому в нього виходить цілий роман, і роман стає ще болючіший, коли Свани розуміє свою помилку. Німці переконані, що французи живуть лише реваншизмом. Ми маємо хаотичні, фрагментарні уявлення про всесвіт, які ми доповнюємо завдяки волюнтаристському мисленню, небезпечними ідеями. Отже, я не мав підстав дуже дивуватись, почувши прізвище Форшвіль (я подумки запитав би, чи вона не родичка того Форшвіля, про якого я багато чув), якби білявка не сказала б мені зразу, бажаючи, очевидно, тактовно запобігти питанню, яке було б їй неприємне: «А хіба ви не пригадуєте, що добре знали мене раніше? Ви приходили до своєї приятельки Жільберти. Я одразу помітила, що ви мене не впізнаєте. А я вас впізнала одразу». Вона натякала мені, що одразу впізнала мене у вітальні, тоді як насправді впізнала мене ще на вулиці і привіталася до мене; згодом я чув від дукині Ґермантської, що вона розповідала їй як про щось кумедне й незвичайне, бо я пішов за нею слідком і пробував її зачепити, думаючи, що вона кокотка. Допіру після її відходу я довідався, чому вона носить ім’я Форшвіль. По Сванновій смерті Одетта, здивувавши усіх своєю глибокою, тривалою і щирою жалобою, залишилася дуже маєтною вдовою. Форшвіль оженився з нею потому, як довго об’їжджав замки і переконався, що його рідня визнає його дружину. (Рідня спершу комизилася, але, зрештою, поступилася — переважило те, що більше не треба було витрачатися на утримання кузина, раніше злидня, а тепер багатія). Невдовзі Сваннів вуйко, спадкоємець численних померлих, один по одному кревних, теж переставився і залишив усю свою фортуну Жільберті, і відтоді Жільберта зробилася найбагатшою нареченою у Франції. Одначе це діялося в той час, коли під впливом Дрейфусової справи розгорнувся антисемітський рух, а водночас почалася світова експансія ізраїльтян. Політики цілком слушно передбачали, що визнання судової помилки може