Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Альбертина зникає"

завдавати антисемітизмові удару, але, принаймні, наразі світський антисемітизм, навпаки, прибрав на силі й затятості. Форшвіль, як кожен шляхтич високого роду, винісши із родинних розмов переконання, що його ім’я древніше від імени княжат Ларошфуко, гадав, що, беручи вдову по жидові, він творить акт милосердя, — так мільйонер витягає з риштака хвойду і підносить її з грязі в князі; він навіть був ладен простерти свою доброту на Жільберту, чиє одруження могли б полегшити мільйони, якби не це страшне ім’я Сванна. Отож він заявив, що удочерить її. Як ми знаємо, по Сванновому шлюбі дукиня Ґермантська, на великий подив своїх знайомих, а вона цей подив викликала часто і охоче, — відмовилася приймати його дружину і доньку. Ця відмова здавалася тим жорстокішою, що для Сванна його одруження з Одеттою означало тільки одну річ — введення доньки до салону дукині Ґермантської. Але ж кому, як не йому, хто пережив на своєму віку багато, слід було пам’ятати, що людські мрії ніколи не збуваються, і то з найрозмаїтіших причин. Серед них була одна, що дозволила йому без надмірного жалю думати про цю невдалу спробу. Причина ж полягала в тім, що в наших мареннях мріє якась картина, починаючи від форелі, яку мають подати на стіл на вечерю і яка підбиває хатнього сидяку сісти в потяг, і закінчуючи бажанням вразити увечері горду касирку, підкотивши під її крамницю пишним екіпажем, а це змушує безчесну людину піти на смертовбивство або лише прагнути наглої смерти когось з родини, хто залишив би їй спадок, і залежно від того, хоробріша ця людина чи ледачіша, вона піде далі в реалізації своїх планів або обмежиться пасивним аналізом свого задуму — акт, маючи нам допомогти здійснити нашу мрію (байдуже чим він там буде: поїздкою, одруженням, злочином тощо), змінить нас досить глибоко, щоб утратив значення, а, може, навіть цілком зникнув нам із думки цей образ, вимріяний людиною, яка не була ще пасажиром, мужем, злочинцем чи самітником (заглибленим у працю, аби прославитися, і вже через це вільним від бажання слави) тощо. Зрештою, навіть якби ми затялися і довели свій задум до скутку, цілком імовірно, що ефект вечорового сонця не повторився б, що, відчуваючи в цю хвилину холод, ми воліли б юшки при коминку, а не форелі на свіжому повітрі, що наш екіпаж не справив би враження на касирку, яка, може, нас шанувала із зовсім іншої причини, а видовисько нашого несподіваного багатства тільки насторожило б її. Коротше кажучи, ми бачили, якої ваги Ьдружений Сванн надавав стосункам своєї дружини і дочки з пані Бонтан тощо.

До всіх причин, які виводилися з ґермантівського розуміння світського життя і виключали для дукині знайомство

з пані і панною Сванн, можна додати щасливу певність, з якою люди не закохані відвертаються від того, що вони ганять закоханих і що знаходить пояснення в коханні. «О, моя хата скраю! Якщо сердешний Сванн хоче робити дурниці й отруїти собі життя, це його справа, а не моя. Все це може зле скінчитися, але тільки без моєї участи». Не хто інший, як Сванн, радив мені в стосунку до Вердюренів дотримуватися suave mari magno[4], коли вже давно розлюбив Одетту і більше йому не залежало на «кланчику». Все це й робить такими мудрими судження сторонніх осіб про пристрасті, яких вони не відчувають, і про спричинювані ними житейські ускладнення.

Дукиня Ґермантська нехтувала пані та панну Сванн з упертістю, дивною для всіх. Коли графиня Моле та віконтеса де Марсант нав’язали стосунки з Одеттою і почали приводити до неї численних світських дам, вона не тільки залишилася неприступна, а й спалила за собою всі мости і постаралася зробити так, щоб її кузина, принцеса Ґермантська, її наслідувала. Одного напруженого дня за прем’єрства Рув’є, коли всі чекали, що між Францією та Німеччиною спалахне війна, ми з графом де Бреоте обідали у дукині Ґермантської, і я зауважив, що вона чимось заклопотана. Оскільки дукиня завжди цікавилася політикою, мені здалося, що в такий спосіб вона виявляє свій страх перед війною, — з такою стурбованою міною вона сиділа колись за столом, озивалася неохоче, а комусь, хто її несміливо спитав, що її тривожить, з усією серйозністю відказала: «Мене хвилює Китай». Тепер же по хвилі вона сама пояснила причину такого виразу обличчя, який я приписував побоюванню початку війни, сказавши графові де Бреоте: «Ходять чутки, ніби Марі-Ейнар виношує задум ввести пані Сванн до вищого світу. Завтра вранці мушу неодмінно побачитися з Марі-Жільбер, аби вона допомогла мені не допустити цього. Інакше вищому світові кінець. Бачте — Дрейфу-сова справа! Але тоді досить якійсь бакалійниці на розі оголосити себе націоналісткою, і можна вже вимагати, аби її приймали в себе». Чуючи ці слова, такі благенькі проти того, чого я очікував, я відчув подив читача, який шукає у «Фіґаро» на звичному місці останніх повідомлень про російсько-японську війну, а замість них знаходить список осіб, які піднесли весільні подарунки мадемуазель де Мортемар, бо важливість аристократичного шлюбу відкинула на кінець газети битви на суходолі і на морі. Ця невтомна стійкість неабияк тішила ду-киню Ґермантську, і вона демонструвала її при кожній нагоді. «Бабал, — казала вона, — твердить, що ми з ним — найелегантніші особи в Парижі, бо тільки ми двоє не відклоняємо-ся пані та панні Сванн». І, мовлячи це, вона зайшлася радісним сміхом.

Але по Сванновій смерті недопущення до себе його доньки перестало справляти дукині приємність, яку в цьому могли знаходити її марнославство, почуття обраности, віра в непогрішимість, бажання комусь насолити. Все це урвалося в ту хвилину, коли забракло людини, яка сповнювала її розкішним почуттям, що вона чинить їй опір, що попри її тиск вона не змінить своїх рішень. Але тепер дукиня почала оголошувати інші укази, спрямовані проти живих осіб, твердо переконана, що її влада абсолютна. Вона ніколи не думала про юну Сванн, але коли хтось їй про неї говорив, у дукині прокидалася цікавість, як до нового місця, і тоді вона вже не приховувала бажання упиратися Сванновому домаганню. Зрештою, кожне почуття може складатися зі стількох різних елементів, що не знати, чи в цьому зацікавленні не крилося якоїсь ніжности до Сванна. На всіх своїх щаблях легковажне світське життя паралізує вражливість, позбавляє влади воскрешати мертвих, а, безперечно, дукиня належала до тих, хто потребує присутносте чоловіка (як і пристало доньці Ґермантського роду, вона чудово вміла цю присутність продовжувати), аби направду кохати його або, — річ уже дещо