Читати книгу - "Тяжкі часи"

— Я вже доволі думав, добродію. Я просто не можу до вас пристати. Я мушу йти своєю дорогою. А з вами всіма мушу попрощатися.

Ніби на знак прощання він підніс обидві руки догори й постояв так мить, тоді повільно опустив їх і аж потім заговорив знову:

— Від багатьох із вас чув я не раз добре слово і багатьох тут бачу тих, кого знав ще замолоду, ще як світ мені ясніший був. Я зроду ніколи не сварився ні з ким із своїх товаришів ткачів, і бог свідок, що й тепер я сварки ні з ким не хочу. Мене називатимуть запроданцем і всяко — цебто ви називатимете, — обернувся Стівен до Слекбріджа, — та це легше сказати, ніж довести. Хай буде так.

Він ступив був до краю помосту, щоб зійти з нього, тоді, згадавши, що забув сказати ще одне, зупинився й підвів голову. Повільно обертаючи порізане глибокими зморшками лице, ніби хотів сказати те в вічі кожному зокрема, і ближчому й дальшому, він заговорив:

— Може, ви тут постановите зажадати від хазяїна, щоб мене з фабрики прогнав, і погрожуватимете страйком, як він того не зробить. Я волів би вмерти, ніж до такого дожити. Коли ж ні, то я працюватиму й далі між вас, і зацураний, бо я мушу. Не навсупір вам, люди добрі, а задля хліба шматка. З чого ж я маю жити, як не з роботи, і куди ж я можу податися відси, коли я тут, у Кокстауні, став до роботи, ще як на корх від землі був? Я не нарікаю на те, що віднині всі мене відкинуться і ніхто й дивитись на мене не захоче, але сподіваюся, що працювати мені не боронитимуть. Коли в мене, люди добрі, хоч якесь право ще зосталось, то я гадаю, що саме оце право зосталося в мене.

Ніхто не промовив ні слова. Мертву тишу порушував тільки ледь чутний шурхіт — люди в проході розступалися, пропускаючи чоловіка, якого вони відтепер зобов’язались не вважати за свого товариша. Ні на кого не дивлячись, ні на кого не гніваючись, нічого не жадаючи й не просячи, але й не схиляючи голови, а спокійно несучи тягар своїх турбот, Старий Стівен вийшов зі зборів.

Тоді Слекбрідж, що всю ту хвилю стояв, простягши патетично руку, ніби своєю надзвичайною моральною силою та безмірною напругою стримував готові розбурхатися пристрасті юрби, заходився підносити її дух:

— Хіба римлянин Брут не засудив свого сина на смерть, о мої краяни-британці? І хіба, о мої брати, що скоро здобудете перемогу, спартанські матері не погнали на вістря ворожих мечів своїх дітей, що втікали з бойовища? А коли так, то чи не наказує вам, кокстаунським робітникам, священний обов’язок перед собою, і перед вашими батьками й дідами, і перед усім світом, що в захопленні дивиться на вас, і перед нащадками — викидати зрадників з наметів своїх, розіп’ятих задля святого, боговгодного діла? Самі вітри небесні промовляють: «Так!» — і розносять те слово в усі кінці світу — на схід, на захід, на північ і на південь! Нумо ж тричі прокричімо «слава!» Об’єднаному Всеанглійському Трибуналові!

Слекбрідж, мов регент перед хором, сам дав приклад. Обличчя в людей, доти непевні й трохи винуваті, враз проясніли, і всі вони дружно підхопили: «Слава!» Перед загальною справою особисті почуття повинні замовкнути. Слава! Покрівля над головами ще дрижала від того стоустого крику, коли збори розходились.

Отак легко Стівена Бездола приречено на самотність найстрашнішу, яка лишень буває в світі, — самотність серед натовпу знайомих людей. Чужинець, що заглядає в десятки тисяч зроду не бачених облич, марно сподіваючись зустріти дружній погляд, іще не самотній проти того, хто зустрічає за день десятьох колишніх друзів, що тепер відвертаються від нього. А таке мало бути відтепер Стівенове життя з ранку й до вечора — і на роботі, й дорогою на фабрику та додому, і біля свого порога, і біля свого вікна — всюди. Колишні його товариші неначе згодились навіть не ходити тим боком вулиці, яким звичайно ходив Бездол, аби з ним не стрічатись.

Він уже багато років був чоловік тихий, мовчазний

1 зовсім мало знався з іншими людьми, звиклий до товариства власних думок. І доти йому невтямки було, як дуже потребував він час від часу дружнього уклону, погляду, слова, скільки розради вливалось йому в серце ніби по краплині від таких дрібничок. Він перше негоден був і уявити, як важко буде навіть йому самому весь час пам’ятати й вірити, що він нічим не винен і не має чого соромитись, коли його отак відцураються.

Перші чотири дні тієї тяжкої спроби видались йому такі довгі й нестерпні, що він почав уже лякатись майбутнього.

Він не тільки не бачив Рейчел усі ті дні, а й уникав будь-якої нагоди її зустріти, бо хоч на робітниць ще не поширено заборони знатися з ним, але він уже помітив, що декотрі з його знайомих жінок теж від нього відвертаються, і боявся спіткатися з іншими, і жахався думки, що й від Рейчел, може, так само всі відцураються, коли хто побачить її з ним. Отож цілі ті чотири дні він був зовсім самотній, ні з ким не перемовився й словом; та ввечері четвертого дня, коли він після роботи вийшов з фабрики, його перепинив на вулиці якийсь навдивовижу білявий молодик.

— Вас звуть Бездол, еге? — спитав той молодик.

Стівен аж почервонів, завваживши, що мимоволі скинув капелюха — чи то з вдячності, що хтось до нього забалакав, чи то просто з несподіванки, чи з того й з того відразу. Вдаючи, ніби поправляє підшивку, він відповів: «Так».

— Це ви той робітник, що його постановили цуратися? — спитав Бітцер, бо той білявий молодик був не хто як він.

Стівен знову відповів: «Так».

— Я так і подумав, бо всі, як я бачу, від вас бокують. Пан Горлодербі хоче з вами говорити. Ви ж знаєте, де він живе?

Стівен ще раз відповів: «Так».

— Ну, то йдіть просто туди, гаразд? — сказав Бітцер. — Вас там чекають, скажіть тільки слузі, що це ви. Мене послано по вас, але я