Читати книгу - "Тяжкі часи"

Стівен, що йшов був додому, якраз у протилежний бік, повернувся і, як наказано, попростував до червоного цегляного замку страшного велетня Горлодербі.

Розділ V

РОБІТНИКИ Й ХАЗЯЇ

— А, це ти, Стівене, — зарепетував відразу Горлодербі. — Що це я чую? Чого вони на тебе в’їлися, ті харцизяки? Заходь-но, розказуй!

В такий ото спосіб Бездола запрошено до вітальні. Там якраз було накрито чайного столика й сиділи, опріч самого хазяїна, його молода дружина, її брат і якийсь чепурний пан, видно, з Лондона. Стівен уклонився їм шанобливо, зачинив за собою двері й став біля них з капелюхом у руці.

— Це, Гартгаусе, той чоловік, що я вам за нього розповідав, — сказав пан Горлодербі. Лондонський пан, що сидів на канапі біля пані Горлодербі й розмовляв з нею, знехотя мовив: «Ага!», — підвівся й спокволу підійшов до пана Горлодербі, що стояв на килимку перед каміном.

— Ну, розказуй, — звелів господар Стівенові.

Після пережитих чотирьох днів ті слова прикро різонули йому вухо. Вони не тільки шкребнули по зболілій душі, в них іще чулася певність, ніби він і справді той, ким його ославлено, — відступник, що дбає за власну шкуру.

— А про що ви, пане, хочете від мене почути, з ласки вашої? — спитав Стівен.

— Та я ж тобі сказав, — загримів знову Горлодербі, — говори як чоловік, коли ти не баба, і розкажи нам усе про ту їхню змову та що вони тобі заподіяли!

— Перепрошую, пане, я не маю чого про це оповідати, — відказав Стівен.

У пана Горлодербі недарма була така бурхлива вдача; натрапивши на перешкоду, він зразу починав бурхати з усієї сили.

— Погляньте лишень, Гартгаусе, — оце вам зразок їх усіх. Коли цей чоловік якось прийшов був до мене передніше, я його застеріг від тих зайшлих баламутів, що скрізь тепер тиняються, — вішати б їх усіх на місці, щойно спіймавши, — і казав йому, що він звертає на хибну стежку. І ось бачте — хоч вони його он яким тавром позначили, а він іще й досі такий їм по-рабському покірний, що боїться рота розтулити, слово про них вимовити. Ви повірите?

— Я, пане, сказав, що не маю чого оповідати, а не що я боюся рота розтулити.

— Ти сказав! Я знаю, що ти сказав. Я, коли хоч, ще й більше знаю — що ти думаєш. А ти не завше думаєш те, що кажеш. Грім мене побий, не завше! Скажи вже нам ліпше зразу, що ніякого Слекбріджа в місті немає, і що ніхто не підбива робочий люд до бунту, і що він не справжній, вивчений робітницький проводир, цебто з падлюк падлюка. Кажи вже ліпше все зразу, бо мене однаково не обдуриш. Адже ти це нам хотів сказати? То чого ж мовчиш?

— Мені, пане, прикро не менш ніж вам, що в робочого люду погані проводирі, — відмовив Стівен, похитавши головою. — Та що вдієш, які є, таких і беруть. Може, це найбільше наше лихо, що кращих нема де взяти.

Горлодербі розбурхався ще дужче.

— Ну, як вам подобається, Гартгаусе? — вигукнув він. — Мабуть, скажете — непогано! Скажете — то ось із якими людцями доводиться мати справу моїм друзям! Але постривайте, пане добродію, це ще іграшки! Ось послухайте, як я ще дещо поспитаю в нього. Будьте ласкаві, пане Бездоле, — бурхонув Горлодербі, — дозвольте вас запитати: як це так вийшло, що ви не схотіли пристати до їхньої змови?

— Як це так вийшло?

— Еге ж, — потвердив пан Горлодербі, заклавши великі пальці за камізельку, трусячи головою й підморгуючи хитро до стіни навпроти, — як це так вийшло?

— Я би радніший цього не чіпати, пане, але як ви вже питаєтеся, то я скажу, аби не бути перед вами нечемному. Я пообіцявся.

— Певне ж, не мені, — сказав Горлодербі. (Погода буряна, часами непевна тиша, як ось цю хвилину).

— Ні, ні, пане. Не вам.

— Виходить, що пошана до мене, до твого хлібодавця, тут зовсім ні до чого, — сказав Горлодербі, звертаючись, як і перше, до стіни. — Коли б ішлося тільки за Джозаю Горлодербі з Кокстауна, то ти б до них пристав не довго думавши?

— Авжеж, пане. Це правда.

Тоді пан Горлодербі дмухонув борвієм:

— І це чудово знаючи, що то зграя пройдисвітів і ворохобників та що за ними давно каторга плаче! Чуєте, Гартгаусе? Ви ж таки немало повештались по світу. Чи ви де-небудь бачили таких людців, як оце в нашій славній Англії? — і пан Горлодербі грізно тицьнув пальцем на Бездола.

Стівен глянув на Луїзу й інстинктивно звернувся до неї, протестуючи твердо проти тих ганебних слів.

— Ні, не так воно, пані. Не ворохобники то, ані пройдисвіти. Боронь боже! Зі мною вони аж надто круто повелися, що правда, то правда, пані, я це сам знаю. Але поміж них нема й десятка таких — та де там десятка, пані! Нема й півдесятка таких, щоб не вірили щиро, ніби вони свій обов'язок сповняють перед товаришами й перед собою. І не доведи боже, щоб я, знавши цих людей змалечку, проживши з ними увесь свій вік, і ївши й пивши з ними, і любивши їх, та не оступився за них, не сказав усього по чистій правді, хоч нехай би як вони зі мною повелися!

Стівен говорив, як завжди, по-робітницькому відверто й рішуче, ба гордо — може, від думки, що й ославлений зрадником та зацураний він лишається вірний своїм товаришам; але він ні на мить не забував, куди прийшов, і нітрохи не піднімав голосу.

— Ні, не так воно, пані, не так. Вони люди незрадливі, щирі, й правдиві, й ласкаві до своїх, і вірні одне одному аж до смерті. Як вас спостигне поміж них нужда, чи хороба, чи ще яка пригода, що так часто до бідних людей у хату влазить, вони й пожаліють, і розрадять, і поможуть, як правдиві християни. Це свята правда, пані. Хоч ви їх на шматки роздеріть, а вони все такі будуть.

— Одно слово, — сказав пан Горлодербі, — через те, що такі вони добрі та святі, вони й потурили тебе в три вирви. Доказуй уже до кінця, коли почав. Доказуй.

— Чого воно так виходить, пані, — провадив Стівен, що все дивився на Луїзу, ніби знаходячи в ній підпору, — чого це з усього, що є в нас, простих людей, доброго, ми маємо тільки клопіт та