Читати книгу - "Твори в п'яти томах. Том 2"

Зайве й мовити, що така хвороба — велике нещастя для кожного. Гірка доля того, хто мусить покинути гарний, зручний будинок і перебратись на північний берег острова Молокаї[37], де гримотливий прибій розбивається об неприступні скелі. Але що ж сказати про цього бідолаху, про Кеаве, котрий тільки напередодні зустрів свою суджену, тільки сьогодні зранку завоював її взаємність, а тепер бачив, як усі його надії розбиваються вдрузки, наче шматок скла!

Довго сидів він край басейну, а потім тужливо зойкнув, скочив і вибіг; і довго ще метався туди й сюди, туди й сюди по балкону у великому розпачі.

«Не нарікаючи на долю, покинув би я Гаваї — батьківщину моїх предків, — думав Кеаве. — Не ремствуючи, скорився б я своїй долі і залишив би свій дім, цей чудовий багатовіконний дім на високому березі, Не занепав би я на дусі, рушаючи на Молокаї, в цю Калаупапу, загублену між бескидів та скель, щоб бідувати дні й ночі серед уражених страшною недугою, і врешті, далеко від землі батьків, заснути вічним сном. Але за які лихі діла, за які гріхи судилося мені вчора ввечері зустріти Кокуа, що виходила з моря, відсвіжена купанням? Кокуа, ти, що вкрала мою душу! Кокуа, світло моїх очей! Ніколи вже не побачу я тебе, ніколи не назву своєю, ніколи не пеститиму закоханою рукою, і тільки за цим, тільки за тобою, о Кокуа, — гужу я невтішної».

Ви розумієте тепер, що за людина був цей Кеаве? Адже він міг би жити у своєму «Осяйному домі» ще роки й роки, і ніхто б не запідозрив, що він хворий; але навіщо йому це, коли мусив утратити Кокуа? А він же міг би одружитися з нею, приховавши свою хворобу, і багато чоловіків вчинили б саме так, бо в них душі свиней; але Кеаве любив дівчину щиро, як належить справжньому молодикові, і не міг піддати її небезпеці, вчинити зло.

Вже звернуло з півночі, як раптом Кеаве згадав про пляшку. Тоді він пройшов на тильну терасу будинку і викликав у пам'яті той день, коли на його заклик чорт визирнув з пляшки. І від цієї згадки по жилах Кеаве пробіг крижаний холод.

«Страшна річ — ця пляшка, — думав Кеаве, — і страшний чорт, і страшно вік горіти в пекельному полум'ї. Але як інакше можу я вилікуватись від своєї недуги і одружитися з Кокуа? Що ж, — думав він, — заради цього будинку я не побоявся злигатися з нечистим; то невже мені забракне сміливості знову попросити в нього допомоги, щоб з'єднатися з Кокуа?»

І тут він згадав, що наступного дня «Ковчег» якраз пропливатиме зворотним рейсом до Гонолулу.

«Ось куди мені слід негайно вирушити, — подумав Кеаве, — і побачити Лопаку. Адже вся моя надія тепер — розшукати цю пляшку, від якої я колись був так радий позбавитись».

Тієї ночі Кеаве ні на мить не склепив очей, і зранку йому не йшла їжа до горла; він тут-таки написав листа Кіано і ще перед прибуттям пароплава спустився верхи стежкою, що огинала скелю, де спочивав прах предків. Періщив дощ, кінь ішов ступою, а Кеаве дивився на чорні пащі печер і заздрив мерцям, які спали там, не відаючи ні тривог, ні журби, і згадував, як лише день тому весело гнав він тут коня, і важко йому було в це повірити. Так дістався він до Гукени, а там уже, як повелося, звідусіль зібрався люд, чекаючи на пароплав. Всі розташувалися під накриттям перед крамничкою, перекидалися жартами, обмінювалися новинами, але Кеаве, з його тягарем на серці, було не до балачок, і він, сидячи разом з усіма, дивився на дощ, що поливав дахи, і на прибій, що бурхав між скель, і його груди здіймалися від тяжких зітхань.

— Кеаве з «Осяйного дому» сьогодні не в дусі, — гомоніли між собою люди. І вони казали правду, та й як могло бути інакше?

А потім прийшов пароплав, і човен приставив Кеаве на борт. На кормі було повно гаоле — білих, що приїхали своїм звичаєм подивитися на вулкан[38]; уся середина пароплава була заповнена канаками, а прова завантажена дикими биками з Гіло і кіньми з Каю. Але Кеаве, прибитий горем, сидів осторонь від усіх і чекав, коли на березі з'явиться дім Кіано. Там, біля самого моря, поміж чорних скель, стояв він у затінку кокосових пальм, а перед його дверима червона спідничка, завбільшки з метелика, і метушлива, як метелик, пурхала туди й сюди, туди й сюди.

— О володарко серця мого! — вигукнув Кеаве. — Я згублю свою безсмертну душу, щоб здобути тебе!

Скоро смерклося, в каютах засвітилися вогні, і гаоле, як завжди, посідали грати в карти й пити віскі, але Кеаве всеньку ніч ходив по палубі; і весь наступний день, поки пароплав огинав Мауї[39] і Молокаї, він так само снував палубою з кінця в кінець, наче дикий звір у клітці.

Під вечір вони минули Діамантову Голову[40] й причалили в гавані Гонолулу. Кеаве разом з юрмою пасажирів зійшов на берег і зразу ж заходився розшукувати Лопаку. Але Лопака, як з'ясувалося, придбав шхуну — таку гарну, що подібної на островах годі знайти, — і вирушив кудись у далеке плавання — чи то в Пола-Пола, чи то в Кахікі — одне слово, шукай вітра в полі! Але цю мить Кеаве згадав про одного приятеля Лопаки — адвоката, що мешкав у цьому місті (не називатиму його імені), і запитав про нього. Йому сказали, що адвокат цей раптово дуже розбагатів і купив собі гарний новий будинок на березі Вайкікі[41].

Кеаве замислився; потім він погукав візника й поїхав до адвокатового будинку.

Будинок був новісінький, деревця в садку не товщі за ціпочок, і адвокат, що вийшов до нього, мав вигляд дуже вдоволений.

— Чим я можу стати в пригоді? — запитав адвокат Кеаве.

— Ви друг Лопаки, — відповів Кеаве, — а Лопака купив у мене одну річ; то здається мені, що ви могли б допомогти мені знайти її слід.

Обличчя адвоката спохмурніло.

— Не стану прикидатися, буцімто я не зрозумів вас, містере Кеаве, — сказав він, — хоч діло це темне