Читати книгу - "Пароль «Dum Spiro…»"

Лія Анатоліївна Ленська — завідуюча кафедрою іспанської мови П'ятигорського педагогічного інституту, шановний член нашої делегації і за сумісництвом перекладач — у відповідь прочитала «Пісню про Гарсію Лорку» Миколи Асєєва. Спочатку в оригіналі, потім у своєму довільному перекладі. На мене карбовані рядки Асєєва про страту великого поета справили величезне враження.

Я бачив, як зблідло обличчя Рауля. В очах Долорес блиснула сльоза, і, більше звертаючись до батька, ніж до нас, вона запально вигукнула:

— В Чілі таке не можливе. Хіба знайдеться хоча б один чілієць, рука якого підніметься на нашого Пабло?

— А хіба не чілійці убили генерала Шнейдера за його вірність республіці, уряду Народної єдності? Ти забуваєш, доню, — голос Рауля звучав переконливо, — що фашизм не слід розглядати як явище, притаманне лише тій або іншій нації. Я особисто не бачу ніякої різниці між німецькими, італійськими, іспанськими фашистами і підлими вбивцями Шнейдера. Всі вони одним миром мазані.

Цей невеликий інцидент за столом чілійського комуніста добре запам'ятався, бо мав несподіване для мене завершення.

Було так. Молодший Рауль повів моїх товаришів по делегації до своєї кімнати. Ми залишилися з Раулем наодинці.

— Мені дещо відомо про тебе, компаньєро, тихо мовив господар. Працівник радянського консульства, мій добрий знайомий, читав твою книжку, бачив фільм про бойові діла «Голосу» в роки війни. Ти боровся в підпіллі, воював у глибокому ворожому тилу. Скажу відверто, як комуніст комуністові, для мене ваш досвідне просто цікава сторінка історії. Я не розділяю надмірного оптимізму моєї доньки і деяких її юних друзів. Більш того, подібні настрої — на жаль, вони поширені не лише серед молоді — викликають у нас, старих комуністів, глибоку тривогу.

До вашого приходу на цю тему була розмова за сімейним столом, так би мовити невелика партійно-комсомольська дискусія. Я висловив свої побоювання: віра, оптимізм — це добре, але оптимізм, що переходить в самовпевненість і легковажність — то вже злочин перед партією, революцією, народом. Ми, комуністи, ні на мить не повинні забувати: до того часу, доки законодавчі органи, преса, телебачення, радіо в руках правих, а на командних постах в армії — синки магнатів і буржуа, вихованці Пентагону — треба бути готовими до всього, тримати порох сухим.

Г знаєте, чим закінчилась ця сімейна дискусія? Моєю повною поразкою. Що ж, історія вирішить наш спір. Я палко бажаю, щоб виправдались надії наших комсомольців, моєї Долорес. А готуватись треба до найгіршого, аби ворог не застав нас зненацька. Тепер розумієш, компаньєро, чому мене так цікавить твоє бойове минуле?..

Я розповів тоді Раулю все, що відомо читачеві цієї книги, не замовчуючи невдачі й промахи. Згадав і 12 січня 1945 року — перший день наступу Першого Українського фронту, що міг — саме через певну самозаспокоєність і недостатню пильність — стати днем загибелі групи «Голос» від рук карателів.

Товаришу Раулю дуже сподобався наш пароль. 1 коли ми прощались в аеропорту Сантьяго, він, міцно потискуючи мою руку, повторив, як клятву: «Dum Spiro — spero».

Минуло зовсім небагато часу після нашої розмови з Раулем, і трагедія, яка й досі продовжується в Чілі, показала, що фашизм залишається фашизмом, що звірства хунти нічим не поступаються перед звірствами гітлерівців, а їх табори смерті на пекельному острові Досон, в Атакама, Чакабуко, Сан-Бернардо відрізняються од Освєнціма та Бухенвальда хіба що відсутністю крематоріїв.

Де ти, мила красуне Долорес? Серед розстріляних, закатованих, у в'язниці? Чи у глибокому підпіллі? Пам'ятаєш, як гаряче переконувала нас: «З нашим Пабло такого не буде». А «Пісня про Гарсію Лорку» сьогодні звучить так, наче написана вона про Пабло Неруду. «Жорстокі гієни» — як назвав Пабло кліку Піночета — зруйнували будиночок Неруди — гніздо Орла на березі океану, знищили його рукописи — безцінні твори одного з найвидатніших поетів нашого часу, прискорили своїми нечуваними звірствами смерть великого друга і побратима Гарсії Лорки. «Гієни» сплюндрували могилу Неруди, вночі вивезли його тіло у невідомому напрямку.

«Гієни» справляють свій кривавий бенкет. Чи надовго?

Через відстані, моря крові доноситься до мене твій голос, наш спільний пароль, товариш Рауль: «Dum Spiro — spero».

Поки дихаю — сподіваюсь… Поки живу — борюсь.

ГРОЗА, ГРУША ТА ІНШІ

Мене часто запитують, як склалася доля моїх бойових товаришів по групі «Голос».

Багато років ми майже нічого не знали один про одного. Тільки в 1963 році газета «Красная Звезда» вперше назвала справжні імена Комара, Грози, Груші, Голоса. В 1964 році ми зустрілися втрьох (без Груші — Асі Жукової) у Кракові. А в повному складі учасники розвідгрупи «Голос» вперше зібралися в лютому 1966 року в Голубому залі «Комсомольской правды».

Мій колишній помічник Гроза примчав у Москву з рідного Кіровограда, звідки колись добровольцем пішов на фронт, де опісля був у підпіллі.

Тепер ми часто зустрічаємося. Олексій Трохимович Шаповалов — відповідальний працівник Кіровоградського обкому Компартії України. Роки вже присипали снігом його непокірні кучері. Але в усьому іншому — час не владний над моїм другом. Життєлюбний, артистичний, всюди, де не з'являється, мов кульова блискавка, всіх заряджає своєю невичерпною енергією.

Прилетіла на зустріч і Груша. Півтора десятка років пропрацювала моя землячка лікарем на Крайній Півночі. До свого дівочого прізвища додала — по чоловікові — досить прославлене в Грузії прізвище — Церетелі.

Ми й тепер листуємося. А недавно я побачив нашу Асю — спасибі магаданським кінодокументалістам — на екрані. Подвиг Груші (Асі Жукової-Церетелі) продовжується в суворих умовах Півночі. Колишня військова радистка-розвідниця на собачих упряжках, всюдиходах у будь-яку погоду дістається до своїх хворих, поспішає на допомогу людям.

Ольга (Комар) — Єлизавета Яківна Вологодська — живе у Львові. Свою воєнну професію Ліза змінила на суто мирну. Працює техніком-будівельником.

Хотілося б детальніше розповісти про долі тих наших радянських людей, які прийшли в групу «Голос» із таборів смерті, з польських партизанських загонів. Завдяки їм, як відомо читачеві, ми створили диверсійну групу, агентурну роботу в тилу ворога поєднували з розвідкою боєм, з досить успішними диверсійними операціями.

На жаль, за чверть віку мені мало що вдалося про них дізнатися.

Семен Ростопшин загинув у боях на території Німеччини.

До цього часу не відома доля нашого кухаря башкира Абдулли Гатауліна, білоруса Володимира Олександровича Заборонена, військтехніка Костянтина Юхимовича Смолича, харків'янина Миколи Мирошникова.

Я все ще сподіваюсь: живі. Все ще чекаю: подадуть звістку.

А поки з диверсійної групи відгукнулися ще троє.

Знайшовся