Читати книгу - "Таємні стежки"

Юнак і старий мовчки розглядали один одного: старий — з цікавістю, юнак — насторожено.

Мовчанку порушив старий. Він підвівся і промовив щось німецькою мовою.

Алім промовчав.

Старий посміхнувся і раптом спитав чистою російською мовою:

— Росіянин?

Алім машинально кивнув головою.

— Радянський?

— Так. Узбек.

— Льотчик.

Алім не відповів — комбінезон і шолом видавали його спеціальність.

Старий поцікавився:

— А як сюди потрапив?

Алім показав рукою на небо.

— Так, так… — посміхнувся старий. — Значить, з літака?

— Так.

— Подорож цікава…

— Нічого цікавого де бачу, — похмуро промовив Алім.

В глибині душі він був радий, що зустрів цього старого, а не фашистського солдата.

— А ви звідки знаєте російську мову? — задав він нарешті перше питання.

Незнайомий поправив окуляри і засміявся тихо, майже беззвучно, показуючи рівні білі зуби.

— Спочатку сховайте свій пістолет, молодий чоловіче, — він зовсім не потрібний при нашому знайомстві. Гість повинен бути завжди ввічливим. Сховайте. Не бійтесь.

Алім слухняно сунув пістолет у кишеню, поставивши його спочатку на запобіжник, і продовжував розглядати старого.

— Ви питаєте, звідки я знаю російську мову? Хіба серед нас, німців, не може бути людей, які добре знають Росію?

— А де ж ви вивчали Росію?

В його серці почало рости почуття неприязні.

— По книгах. Мій син дуже любив ваші радянські книги. Читав і я…

— Де ми перебуваємо? — раптом спитав Алім.

— В лісі, а точніше — в лісі, який належить панові фон Гутнеру, в двох кілометрах від його маєтку і стількох же кілометрах від міста. Ви хочете потрапити в місто?

Ні, Алім не ставив перед собою такої мети. Він заперечливо похитав головою.

— І правильно, — сказав старий. — Не раджу.

Він уважно, навіть з відтінком суму, як здалося Алімові, подивився на нього.

— Ви курите? — поцікавився незнайомий.

— Коли є…

— Ну, куріть, — старий простягнув Аліму пачку сигарет.

Закурили. Ризаматов з насолодою затягнувся.

— Значить, ви узбек?

— Так.

— І так добре розмовляєте російською мовою?

— Тепер мало узбеків, які не говорять по-російськи…

«Чи не хитрує старий? Приваблює до себе, а сам думає, як би краще відпровадити мене куди-слід».

— Ось що, молодий чоловіче, — задумливо промовив незнайомий. — Перше, що треба зробити, — це піти звідси. Якщо тут ішов я, то можуть іти й інші, а ви, я відчуваю, не схильні розширювати коло знайомих. Ходім! — Він поклав заступ на плече і попрямував углиб соснового лісу.

Ризаматов на мить завагався, а потім рушив за ним.

Лісок густішав, почалися горби, порослі довкола ялинами, потім дорога пішла похило.

Старий ішов швидко, дрібними, квапливими кроками.

«Мисливець, напевно, — думав Алім, ледве встигаючи за своїм новим знайомим. — Не менше шістдесяти, а біжить легко, як джейран»[3].

Старий, видно, добре знав ліс. Не оглядаючись, він упевнено йшов уперед, обминаючи зарості ялівцю й чорниці, пересікаючи узлісся. За світлою, залитою ранковим сонцем галявиною почався глибокий яр, що заріс ялинками і папороттю. На дні яру било прозоре джерело.

— Отут і розташовуйтесь, — зупинившись, сказав старий. — Сюди рідко хто заходить, крім любителів природи. А їх зараз не так уже й багато. Тут можна й сховатись. — Він поліз у свою дорожну торбину, вийняв кофейного кольору батончик, мало схожий на хліб, шматочок сиру і подав усе це Аліму: — Беріть… А води тут багато. Чекайте на мене. Я йшов на город, вірніше — на своє картопляне поле, і натрапив на вас… Можливо, на ваше щастя. Чекайте… А підете — нарікайте на себе. Про решту я подумаю. Щасливо влаштуватись! — Він трохи підняв капелюх, вклонився, швидко вийшов з яру і зник серед дерев.

Алім залишився сам і зразу ж узявся за їжу. Він розділив хліб і сир на дві рівні частини і знищив одну половину. Величезне задоволення дістав від джерельної води: пив її, не відриваючись, великими ковтками. І тільки утоливши голод і спрагу, задумався. Як розцінити все, що з ним трапилось? Який щасливий випадок звів його з цим маленьким енергійним дідусем? Якщо він не фашист, то Аліму повезло.

Але чи можна розраховувати на дружбу старого?

Алім намацав у кишені пістолет, наче бажаючи перевірити свою готовність до боротьби.

Старий прийшов надвечір. У нього в руках був той самий заступ, за плечима — невеликий мішок.

— Ось і я. Ви, напевно, чекали мене не самого, а з ким-небудь? — спитав він, посміхаючись і допитливо дивлячись в очі Алімові. — Ану, скажіть правду?

Алім зніяковів. Чому не сказати правди, коли новий знайомий догадується про неї? І Алім розповів, що він і вірив, і не вірив, чекаючи і доброго, і поганого.

— Нічого дивного немає. Все можна подумати у вашому становищі. Але я спробую довести вам, юначе, що в Німеччині ще не перевелися справжні люди. Роздягайтесь.

Старик вийняв з мішка коричневий костюм, чорні черевики і кепі.

— Це речі мого покійного сина, — з сумом промовив він, — мого первенця… Він був на зріст такий, як і ви, і такий же стрункий, але тільки ширший за вас у плечах. Трохи ширший, і блондин. Роздягайтесь і одягайтесь, — закінчив він.

Алім зняв комбінезон, чоботи, гімнастьорку, штани і надів, цивільний костюм.

Старий примусив Аліма кілька разів повернутись, застебнути і знову розстебнути піджак.

— А тепер давайте трохи почекаємо. Нехай потемніє, — задоволений оглядом нарешті промовив він.

II

Німеччина. Чуже, незнайоме місто. Два прямі бульвари, обсаджені липами і кленами, пересікають його з кінця в кінець, сходячись хрест-навхрест. По обидва боки трамваї.

Головна площа носить назву Ратхаусплац. На ній — незграбний, громіздкий пам'ятник, оточений важким чавунним ланцюгом. Тут же будинок ратуші в готичному стилі. Почорнілі фрізи, вкриті мохом, свідчать про те, що будинок цей вікової давнини.

На площі скупчилися найрізноманітніші магазини з яскравими вивісками і порожніми вітринами. У старовинній частині міста вулички в деяких місцях настільки вузькі, що важко розминутись двом автомашинам. Брук, викладений великим квадратним торцевим камінням, відсвічує під променями сонця, як відшліфований.

Будинки переважно кам'яні, з високими черепичними дахами, з мезонінами, з флюгерами на гребенях, з обкованими бляхою дверима і кільцями замість ручок.

На багатьох вулицях збереглися ще ліхтарі, всередині яких замість газових ріжків вмонтовані електролампочки.

То тут, то там підносяться верхівки кірк[4]. Чим далі від центра, тим просторіше. На околиці багато невеликих особняків, оточених тінистими палісадниками і ґратчастими огорожами. І в центрі