Читати книгу - "Нестерпна легкість буття"

І знов я бачу його у тій самій позі, в якій він постав переді мною з самого початку роману. Він стоїть біля вікна й дивиться на багатоповерховий будинок по той бік двору.

Це образ, із якого він народився. Як я вже казав, герої народжуються не як живі люди з тіла матері, а з якоїсь однієї ситуації, фрази, метафори, в них, немов у горішку, міститься якась основна людська можливість, що її, на думку автора, ще ніхто не відкрив і про яку ніхто нічого істотного не сказав.

Але хіба не правда, що автор не може говорити ні про що інше, як тільки про самого себе?

Дивитися безпорадно на будинок по той бік двору і не знати, що робити, чути настирливе бурчання у власному животі в хвилину любовного збудження; зраджувати і не вміти зупинитися на чудовому шляху зрадництва; піднімати кулак у натовпі Великого Походу; хизуватися своїми дотепами перед потаємними мікрофонами поліції; у всіх цих ситуаціях я побував сам і пережив їх, а проте з жодної із них не виріс персонаж, що ним є я сам зі своїм curriculum vitae.

Герої мого роману — це мої власні можливості, які не здійснились, тому я всіх їх однаково люблю і всі вони однаково мене лякають: кожен із них переступив межу, яку я сам лише обходив. Саме ця межа (межа, за якою закінчується моє «я») і притягує мене. Тільки за нею починається таїна, яким цікавиться роман. Роман — не віросповідання автора, а дослідження того, що таке людське життя у пастці, на яку обернувся світ. Але досить. Повернімося до Томаша.

Він сам у квартирі й дивиться на брудну стіну багатоповерхового будинку по той бік двору. Йому сумно за тим високим чоловіком з великою бородою і за його друзями, яких він не знав і до яких не належав. У нього таке відчуття, ніби він зустрів на пероні чарівну незнайому жінку, і, перше ніж устиг звернутися до неї, вона сіла в спальний вагон поїзда, який від’їжджав до Стамбула або Лісабона.

Потім він знову спробував обміркувати, як слід було повестися. І хоча він намагався відсторонитися від усього, що стосувалося почуттів (захоплення редактором і роздратування, яке в нього викликав син), він усе ж не був певний, чи повинен був підписати текст, який йому запропонували.

Чи правильно піднімати свій голос на захист того, кому затикають рота? Безперечно.

Але з другого боку: чому газети відвели стільки місця цій петиції? Преса (якою тотально маніпулює держава) могла б навіть не згадати про цю справу з петицією, і ніхто б про неї не довідався. Якщо ж преса про неї заговорила, це означає, що правителям країни вона була дуже на руку! Вона впала на них, як манна небесна, і тепер вони могли розв’язати й виправдати нову могутню хвилю репресій.

То як у такому випадку було більш правильно повестися? Підписувати чи не підписувати?

Це запитання можна сформулювати й по-іншому: чи краще кричати і тим самим прискорити свій кінець? Чи мовчати і тим оплатити повільніше вмирання?

Чи існує взагалі відповідь на ці запитання?

І знову йому спало на думку: людське життя відбувається лише раз, і тому ми ніколи не зможемо визначити, яке наше рішення було правильним, а яке — хибним. У даній ситуації ми могли вирішувати лише один-єдиний раз, і нам не дано ніякого другого, третього, четвертого життя, аби мати можливість порівняти різні рішення.

У цьому розумінні історія подібна до індивідуального життя. Історія чехів лише одна. Якогось дня вона закінчиться так само, як і Томашеве життя, і її вже не можна буде повторити.

У 1618 році чеські стани, змужнівши, вирішили боронити свої релігійні свободи; розгнівавшись на імператора, який сидів на троні у Відні, вони викинули з вікна Празького граду двох високих урядовців. Так почалася Тридцятилітня війна, яка привела майже до повного знищення чеського народу. Чого більше тоді мали виявити чехи — обережності чи сміливості? Відповідь здається простою, а проте, це не так.

Через триста двадцять років, у 1938 році, після мюнхенської конференції, увесь світ вирішив принести їхню країну у жертву Гітлерові. Чи повинні вони були тоді спробувати боротися самі проти у вісім разів могутнішого противника? На відміну від 1618 року тоді чехи виявили більше обережності, аніж відваги. З їхньої капітуляції почалася друга світова війна, яка привела до остаточної втрати свободи їхнім народом на багато десятиліть, а то й століть. Чого вони тоді повинні були мати більше — відваги чи обережності? Що вони повинні були робити?

Коли б історія чехів могла повторюватися, безперечно, було б корисно випробувати для кожного разу ту другу можливість, а потім порівняти обидва результати. Без такого експерименту всі міркування є лише грою гіпотез. Einmal ist keinmal. Один раз — усе одно, що ніколи. Історія чехів удруге вже не повториться, так само як і історія Європи. Історія чехів і Європи — це два шкіци, накреслені фатальною недосвідченістю людства. Історія така ж легка, як і окреме людське життя, нестерпно легка, легка, як пух, як звихрений пил, як те, чого завтра вже не буде.

З якоюсь ностальгією, мало не з любов’ю, Томаш іще раз пригадав високого сутулого редактора. Цей чоловік поводився так, ніби історія була не шкіцом, а вже готовою картиною. Він поводився так, ніби все, що відбувається, повинно було повторюватись у вічному поверненні безліч разів, і був упевнений, що ніколи не сумніватиметься у своїх вчинках. Він був переконаний у своїй правоті і вважав це аж ніяк не ознакою обмеженості, а ознакою доброчесності. Цей чоловік жив в іншій історії, аніж Томаш: в історії, яка не була (або не знала того, що була) усього лишень шкіцом.

16

Через кілька днів по тому йому запала в голову думка, яку я наводжу тут як додаток до попереднього розділу: у всесвіті є планета, де всі люди народжуються вдруге. При цьому вони повністю усвідомлюють своє життя, проведене на Землі, і ввесь набутий там досвід.

Й існує, можливо, ще одна планета, де всі ми народимося втретє з досвідом двох попередніх життів.

І можливо, існують ще й ще інші планети, де людство народжуватиметься завжди на один щабель (на одне життя) зрілішим.

Це Томашева версія вічного повернення.

Звичайно, тут на Землі (на планеті номер один, на планеті недосвідченості) ми можемо лише дуже невиразно домислювати, що