Читати книгу - "Нестерпна легкість буття"

Лише в перспективі цієї утопії можна було б з цілковитою підставою користуватися поняттями «песимізм» і «оптимізм»: оптиміст — це той, хто вважає, що на планеті номер п’ять історія людства буде менш кривавою. Песиміст — той, хто так не думає.

17

Славнозвісний роман Жюля Верна, який Томаш любив ще з дитинства, називався «Два роки канікул»; два роки і справді максимальний термін для канікул. Томаш був мийником вікон уже третій рік.

Саме в ці дні він усвідомив (трохи сумуючи, трохи підсміюючись із себе), що він стомився фізично (щодня мав один, а часом і два любовні турніри), що, навіть утративши смак до жінок, він оволодівав ними з останніх сил. (Додам: аж ніяк не сексуальних, а саме фізичних сил; труднощі у нього виникали не зі статевим органом, а з диханням; і саме в цьому було щось комічне).

Якось він намагався організувати після обіду побачення, але, як це часом буває, не зміг додзвонитися до жодної жінки, і була загроза, що день залишиться порожнім. Він був у відчаї. Разів десять того дня він дзвонив одній дівчині, надзвичайно привабливій студентці театральної школи, тіло якої засмагло десь на нудистських пляжах Югославії так рівномірно, ніби її там поволі обертав на рожні неймовірно точний механізм.

Він марно телефонував їй з усіх магазинів, де мив вікна, а коли близько четвертої години, закінчивши роботу, повертався в контору, щоб віддати підписані замовлення, його раптом на вулиці в центрі Праги зупинила незнайома жінка. Посміхнувшись, вона сказала: — Пане докторе, куди ви пропали? Я зовсім загубила вас з очей!

Томаш напружено пригадував, звідки він її знає. Може, колишня пацієнтка? Вона поводилася так, ніби вони були близькими друзями. І він теж намагався відповідати таким тоном, аби вона не помітила, що він її не впізнав. Він уже міркував про те, як намовити її піти з ним до приятелевої квартири, ключ від якої у нього в кишені, коли раптом з якогось її випадкового зауваження зрозумів, хто ця жінка, — це ж саме їй, чудово засмаглій початкуючій актрисі, він сьогодні настирливо дзвонив цілий день.

Цей епізод потішив його, але й налякав: очевидно, він стомлений не тільки фізично, але психічно; два роки канікул не можуть тривати безконечно.

18

Канікули без операційного стола були водночас і канікулами без Терези: шість днів на тиждень вони майже не бачились і лише в неділю бували разом. Та хоча вони жадали одне одного, щоразу немов долали довгий шлях до зближення, майже як тоді, коли він повернувся до неї з Цюріха. Любощі давали їм насолоду, але аж ніяк не втіху. Вона вже більше не кричала, а у хвилини оргазму на її обличчі, здавалося, відображався біль і якась дивна відчуженість. Лише вві сні щоночі їх поєднувала ніжність. Вони трималися за руки, і вона забувала про безодню (безодню денного світла), котра їх розділяла. Але цих ночей було недостатньо, щоб він міг захистити її, бути надійною охороною. Коли він дивився на неї вранці, у нього від страху стискалося серце: вигляд у неї був кепський, нездоровий.

Якось у неділю вона попросила його поїхати на машині кудись за Прагу. Вони доїхали до курортного містечка, вулиці якого були перейменовані на російський лад, і зустріли там колишнього Томашевого пацієнта. Ця зустріч вивела його з рівноваги. Раптом знову хтось заговорив з ним як із лікарем, і він відчув, як з далини до нього повертається його колишнє життя зі своєю приємною розміреністю — обстеження хворих, їхні довірливі погляди, яких він, здавалося, й не помічав, а проте, вони тішили його, і тепер йому їх бракувало. Потім вони їхали машиною додому, і Томаш думав про те, що їхнє повернення з Цюріха до Праги було фатальною помилкою. Він удавано пильно втупився в шосе, щоб не бачити Терези. Він відчув до неї злість. Її присутність поруч із ним видалася йому нестерпною випадковістю. Чому вона тут біля нього? Хто поклав її в кошик і пустив за водою? І чому пустив саме на берег його постелі? І чому саме її, а не якусь іншу жінку?

За всю дорогу жоден із них і слова не вимовив.

Повернувшись додому, вони мовчки повечеряли. Мовчання зависло поміж ними як нещастя. З кожною хвилиною воно ставало все важчим. Щоб позбутися його, вони швидко пішли спати. Але серед ночі він розбудив її — вона плакала.

— Мене поховали. Вже давно. Ти ходив до мене кожної неділі, — розповідала вона йому. — Ти завжди стукав у могилу, і я виходила звідти. Очі в мене були повні землі.

Ти казав: «Адже ти так нічого не бачиш» — і обчищав землю мені з очей. А я тобі казала: «Я однаково не бачу. Адже замість очей у мене дірки». А потім якогось дня ти поїхав надовго, і я знала, що ти з якоюсь чужою жінкою. Минали тижні, а ти не приходив. Я боялась тебе пропустити і тому зовсім не спала. Нарешті ти знову постукав у могилу, але я була така знесилена тим місяцем безсонних ночей, що довго не могла вийти до тебе. Коли ж мені це нарешті вдалось, я помітила в твоїх очах розчарування. Ти сказав, що в мене поганий вигляд. Я відчувала, що я страшенно не подобаюся тобі, що в мене позападали щоки, і рухи мої надмірно різкі.

Я вибачилася перед тобою: «Не сердься, я ж увесь цей час не спала».

І ти сказав нещирим, заспокійливим голосом: «От бачиш. Тобі треба відпочити. Добре було б тобі взяти на місяць відпустку».

А я чудово розуміла, що ти маєш на увазі під тією відпусткою! Я знала, що цілий місяць ти не захочеш мене бачити, тому що будеш з якоюсь іншою жінкою. Ти пішов, а я спустилася вниз у могилу, знаючи, що знову не спатиму цілий місяць, щоб не пропустити тебе, і коли ти через місяць прийдеш, я стану ще бридкішою, аніж сьогодні, а ти розчаруєшся в мені ще більше.

Він ніколи не чув нічого боліснішого за цю розповідь. Він стискав Терезу в своїх обіймах, відчуваючи, як тремтить її тіло, і думав, що йому несила терпіти свою любов.

Нехай би навіть земна куля здригалася від вибухів бомб, нехай би його батьківщину плюндрували щодень нові чужинці, а всіх мешканців сусідньої вулиці потягли на