Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Дика енергія. Лана 📚 - Українською

Читати книгу - "Дика енергія. Лана"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дика енергія. Лана" автора Марина та Сергій Дяченко. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 48 49 50 ... 76
Перейти на сторінку:
кріслі.

Мені сниться Тримайсь — він піднімається по вертикальній стіні хмарочоса. Мені сниться Алекс — він танцює Аркана. Мені сниться Ярий, і я чимшвидше намагаюся випливти з цього сну. Мені сниться Єва — вона плаче і просить підзарядки. А я не можу їй допомогти. Тоді Єва перетворюється на Безіменну і каже зі зловтіхою: «А я попереджала! Ти погубила нас усіх заради своєї пихи!»

Поступово мої сни переплітаються з дійсністю. У сні я беру кухоль води з віконця із транспортером. Наяву — літаю в Оверґраунді разом із Перепілкою. Засинаю на льоту і вже не прокидаюсь. У сні обмацую заклепки на стінах — раптом одна розхиталася? Раптом вона випаде, і відчиняться двері?

Двері відчиняються. Я пробираюся чорним коридором, який стає все вужчим і вужчим. Я застрягаю і не можу вирватися, як не намагаюсь. Я кличу на допомогу Ярого, але він проходить мимо, і не глянувши на мене. Він вирішив узяти собі за дружину Безіменну — вона вже чекає від нього дитину…

Я прокидаюся від того, що мої зуби цокотять об край кухля із солонуватою водою. Я напівлежу в кріслі. Крісло таке ж, але кімната інша. Всю стіну займає пульт із клавіатурою й екранами. Серце Заводу сидить поруч, однією рукою притримує мене за потилицю, другою — вливає в мене рідину.

А на екрані за його плечем — енергетичне шоу. Я впізнаю заставку. Далі пробігає кольорова хвиля — синьо-помаранчева, від країв до центра. «Енергетичне шоу — для вас, мешканці міста! Чесна робота — додатковий пакет!»

Екран плаский, на кшталт того, що був установлений у мене вдома, в місті, на кермі велосипеда без коліс. Але тут не треба крутити педалі — екран працює сам собою, я бачу рухомі картинки: два клоуни, синій і фіолетовий, б’ються надувними кийками.

Ось тепер я точно знаю, що сплю. Навіть дивно, що підсолена вода така приємна, свіжа на смак, як наяву.

— Лано, — каже Хазяїн. — Отямся. Отямся!

Він називає мене ім’ям, яке дала мені Цар-мати. Я струшую головою, відганяючи сон, але він усе ще тут. І нехай. Це таки не найгірший із моїх снів.

На екрані триває дійство. Пропливає реклама динамічних білок, перелік вакансій на комбінаті з переробки сміття; я знаю, пакет там малюсінький, шістдесят енерго, а робота тяжка. Знову заставка, знову біжуча картинка: хлопець і дівчина гасають на роликах темними вулицями, хлопець розкручує за хвоста величезну світну рибу… Спалахують відбивачі на кутах будинків, на вивісках, мерехтить дорожня розмітка…

— Я хочу додому, — кажу вголос. Все одно це сон.

— А де твій дім? Де він?

Я дивлюсь на екран. Ролери підкочуються ближче, хлопець піднімає рибину на витягнутих руках. На світному риб’ячому боку темними лусочками викладено слова. «Енергетичний конкурс «Вільна думка». Бонусна енергія — монетка життя!»

— Звідки ви знаєте моє ім’я?

— Ти сама його сказала. Як марила.

— Я марила? Я й зараз…

— Ні, зараз ти отямилась. Ти дивишся енергошоу. Залишилось одинадцять хвилин.

Я піднімаюся на ліктях. Оглядаюсь; бачу кімнату, де вперше зустрілася з Хазяїном і програла бій. Бачу екрани, чорно-білі або зеленуваті, і серед них єдиний яскравий — той, на якому великими буквами зараз написано: «Бережіть торгові автомати! Не допускайте вандалізму!»

— Що це, на екрані?

Він підходить до пульта, торкається панелі. Картинка укрупнюється, я бачу лише декілька букв, тоді фрагмент букви «р», далі кольорові крапки. Одну крапку — червону — на весь екран. І все повторюється у зворотному порядку — зображення від’їжджає. Картинка змінюється. Тепер там показують рекламу економічних вітряків.

— Це пікселі?!

— Так. Але тут, на екрані, вони просто крапки. А там, у місті, — люди.

Я тамую подих.

Далеко-далеко, на схилі пагорба, тисяча людей танцюють, підкоряючись ритму в навушниках. Сонячне світло заливає пагорб, картинка відображається на хмарах, й інші люди, мешканці міста, бачать те ж саме, що зараз бачу я… Хльоскають широченні поли роб. Шльопають босі п’ятки об плити прохолодних, ледь шорстких платформ. Я так виразно це собі уявляю, що й сама на якусь мить стаю пікселем — єдиною крапкою, провідником ритму, перетворювачем звуку й руху на колір…

Хазяїн торкається клавіатури. На картинці додається червоного кольору, меншає зеленого. Зміна майже не впадає в око, але вона є.

— Отже, це ви ними управляєте, — кажу я.

Це звучить по-дурному. Місто страшенно далеко звідси. Пагорб заливає вечірнє сонце. Там люди-пікселі роблять свою справу, заробляючи черговий енергетичний пакет… Як ними може управляти звідси, із Заводу, ця дивна й страшна людина?

А проте я знаю, що це правда.

— Так, — киває він. — Я запускаю програму. По ходу дії можу щось підправити… от як зараз. Або поміняти просто під час передачі. Але сигнал на всі ритм-блоки йде звідси. З цієї кімнати.

На мить заплющую очі. А коли розплющую, екран заливає червоним. Кінець шоу.

— Хочеш їсти? — запитує Хазяїн.

І раптом я розумію, що смертельно голодна.

* * *

У нього грубка, як у людей-вовків, лише не глиняна, а залізна, і топиться не деревиною, а довгастими чорними брусками, схожими на пресоване вугілля. Він розігріває мені суп, у якому плавають шматочки консервованого м’яса. Я ковтаю вариво, обпікаючи губи й не відчуваючи смаку, а Хазяїн сидить навпроти і мовчить.

— Я гадав, що помилився, — каже, коли я виціджую з дна останні краплі. — Ти майже вмирала… Я вирішив було, що в тобі зовсім не зосталося дикої енергії. Але ти дужча, ніж навіть я думав. Твоєї енергії вистачило б Заводу на цілий тиждень. Або навіть більше.

— А вашої? — Я дивлюся йому в очі, але бачу тільки темні провали.

— Та й моєї приблизно на стільки ж, — каже він, не бентежачись. — Якби я міг своєю енергією врятувати десятки тисяч людей, я, мабуть, сам стрибнув би на розпилювач. Але Завод зжере тебе, зжере мене і зажадає ще. А в міста немає запаски… Так це звучить на жаргоні синтетиків?

— Немає запаски, — повторюю я і згадую Єву. І відразу спохоплююся. — Що таке розпилювач?

— Це те місце, яке інакше називалося б піччю. Хочеш подивитися?

— Ні.

— Воно зовсім не страшне, це місце. Там просто круглий майданчик… мембрана, дуже жорсткий батут. Унизу датчики й трансформатори. Угорі витяжка. От і все.

Я ковтаю слину.

— І як… це відбувається?

— Мембрана вібрує, відчувши доторк людини, її вагу, ритм, тепло. Ця вібрація вступає в конфлікт із ритмом людського тіла і руйнує його, вивільняючи енергію. Людина розсипається на пил. Попіл іде у витяжку. Датчики фіксують надходження енергії на сенсори… А далі — дротами. У місто. На станцію призначення.

Я мовчу, намагаючись уявити все, про що він говорить.

1 ... 48 49 50 ... 76
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дика енергія. Лана», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дика енергія. Лана"