Читати книгу - "Дика енергія. Лана"

— Вогненний Кін, — тяжко вимовляю я. — У них… людей-вовків… є…

І, болісно добираючи слова, розповідаю про поєдинок із Цар-матір’ю.

Він киває:

— Так. Горяни використовують технології Заводу, самі того не усвідомлюючи. Вогненний Кін, очевидно, передає енергію переможеного переможцю. Принаймні частину. А заводський розпилювач передає енергію будь-кого, хто на нього потрапить, Заводу.

— А може, це Завод використовує… технології горян? Людей-вовків?

Він хитає головою:

— Навряд чи. Але точно не знаю.

— Ви не знаєте?!

— Чого ти дивуєшся? Ти гадаєш, це я побудував Завод? Та я прийшов на нього, так само як ти… намагаючись щось змінити!

Він відчиняє залізні дверцята печі й підкидає чорний брусок на тліюче вугілля. Розгоряється полум’я, вихоплює з напівтемряви його важке, ніби броньоване обличчя. На дні очей спалахують вогники: вогонь відображається в маленьких, глибоко посаджених очах.

— І вам вдалося? — запитую я.

— Ні. — Він прикриває дверцята грубки. — Вона померла.

— Хто?

Він дістає з полиці пляшку з водою, зубами виймає корок. Утирає чоло тильною стороною долоні.

— Моя дружина.

— У вас була дружина?!

Він мовчить. Дивиться в темінь.

— Але Завод підпорядковується вам? — запитую я, аби хоч щось сказати.

— Так. Я його Серце. Ти гадаєш, це метафора, красне слівце? Ні. Я став частиною Заводу. Я зрісся з ним. Іноді, зрідка, я дозволяю собі сходити в місто. Ненадовго.

— Так, — бурмочу я. — Ви ж… я бачила вас у місті… я зрозуміла, що ви не контролер. Потім. Мені сказали…

— Я просто блукаю вулицями. Іноді вбиваю дилерів… Якщо впіймаю. Але найчастіше — дивлюся на людей. Спостерігаю. Мені потрібно бачити людське життя, особливо після енергетичної години. Розумієш?

— Ні… Ви говорите про дилерів, як про… тарганів.

Він гатить кулаком по столу. Підстрибують склянки.

— Енергії не вистачає на всіх. Я вже це казав. Із кожним роком її все менше. Це я теж казав. А вони роблять собі гроші з людських життів. Непрожитих життів. Ти чула про життєїдів?

— Це казки…

— Це не казки! Звичайно, життєїди — не чудовиська з пащеками до підлоги. Вони виловлюють самогубців на вежах, за декілька хвилин до стрибка. Висмоктують із нещасного синтетика, який вирішив померти, жалюгідні рештки енергії — останні краплі. Тоді мертве тіло скидають униз. Або вкидають у каналізаційний колектор. А з енергії… якщо це можна так назвати… з того, що вони висмоктали, майструють фальшиві зарядники. І продають синтетикам, із якоїсь причини позбавленим пакета. А енергополіція одержує відсотки від кожної угоди!

Він говорить, як людина, яка роками не розтуляла рота, — голос хрипить і зривається, але слова, що накопичилися за довгі дні мовчання, так і рвуться з горла.

— А ті, хто одержує по кілька зарядок за ніч… — бурмочу я.

— Це інше. Їм найчастіше дістається справжня енергія. За рахунок якого-небудь оштрафованого бідолахи. Але як тільки людина одержує більше однієї зарядки за ніч, вона починає вмирати. Мине кілька місяців — і їй не вистачить, щоб вижити, цілого Заводу.

Я згадую хлопця, що вмер на моїх очах у підворітті. І ще згадую Григорія.

— Ви ж їм платите… — Я не впізнаю свого голосу. — Ви самі їм платите підзарядками, щоб вони вам служили…

— Так. Інакше не виходить. Трансформаторна станція… звичайна енергетична підстанція, розподільний щит усього міста. Навколо неї — вищі чини енергетичної поліції. Вони ж усі синтетики. Їм потрібно по сто з хвостиком енерго щоночі. Їхнім дружинам, дітям, родичам, друзям. Їхнім радникам. Їхнім вірним слугам. Розумієш? Синтетиків, яких упіймали на незаконних оборудках із енергією, позбавляють пакета, прирікаючи на повільну смерть. А дилерів відпускають. Людей на брудній роботі — наприклад, ганяти вагони по канатці — підсаджують на мультидозу… тобто на декілька доз за ніч. Вони швидко змінюються на таких роботах. Нічого не встигають дізнатися, нічого не встигають збагнути. На їхнє місце беруть інших, і так без кінця.

— Ви все це знаєте… І нічого не намагаєтеся змінити?!

Він сміється, не посміхаючись. Не розтягуючи губів. Моторошне видовище.

— Мені треба, щоб розподільний щит працював. Щоб у будинки синтетиків ішла енергія. Втрати неминучі. Опір дротів з’їдає енергії більше, ніж уся ця зграя енергошакалів. Просто, коли я приходжу в місто й застаю дилера за роботою, я його вбиваю. І всіх, хто до цього причетний, убиваю теж.

— А нас ви не вбили.

— Я вас пожалів. Я можу собі дозволити таку розкіш — когось пожаліти.

— А тих, кого привозять канаткою, ви не жалієте?!

— Твою долю я міг тоді змінити. Їхню долю ніхто не змінить. Яка різниця, жалію я когось чи ні? — Він запинається. Тяжко переводить подих. — Ти питаєшся, чому я терплю всю цю банду прилипал біля трансформаторної станції? Справа навіть не в тому, що, прожени я цих, на зміну прийдуть інші… не в цьому справа! А в тому, що головного ні я, ні ти, ніхто змінити не може. Заводу потрібна жива енергія, він повинен регулярно пожирати молодих і дужих людей. І у світі, де це можливо… нема сенсу клопотатися про справедливість або щось на кшталт цього.

Стіни здригаються. Чи то звук. Чи вібрація. Мій співрозмовник зводить голову: на Заводі щось трапилося.

— Що це?

— Прибула зміна, — каже він буденно і вмикає бічний екран.

Не знаю, що я очікую побачити. Але на екрані графік — десять зелених стовпчиків, вищих і нижчих, зліва шкала з поділками. Справа — диск, розділений на сектори, три чверті зелені, одна п’ята — жовта, і тоненька часточка, що зосталася, — темно-сіра. По картинці пробігають смуги-перешкоди.

— Ось, — каже Хазяїн, дивлячись на екран. — Бачиш, зелене поле — дика енергія, жовте — залишкова синтетична. До повного завантаження не вистачає чотирьох відсотків, і це ще нічого. Бували зміни, що й десятка не вистачало.

— Що це? — повторюю я, мимоволі зіщулившись у своєму кріслі.

— Пальне для Заводу, — сухо відповідає Хазяїн.

— Це люди?!

— Ти що, сліпа? Це графік! Десять одиниць загальною ємністю…

— Це люди!

Він кладе мені руку на плече. Стискає пальці — мені боляче, але я не зважуюся ворухнутись. Є в ньому щось… від чого ціпенієш. Втрачаєш мужність.

— Я знаю, що це люди, — мовить він пошепки. — Ти гадаєш, навіщо я їжджу в місто після енергетичної години? Я дивлюся на них. На щасливих синтетиків. Я кажу собі: ось заради чого. Я записую їхню радість на плівку, привожу на Завод і монтую відеоряд для енергошоу. Переглядаю ці плівки ще раз. І ще. І кажу собі: ось заради чого! Ясно тобі?

— Ви дуже нещасна людина, — шепочу йому. У мене зуб на зуб не попадає.

— Я?

Стає тихо. Чутно, як вібрують стіни. Як осипається