Читати книгу - "Ворошиловград"

З початком осені все зарухалось, активізувалось, на північ потяглись каравани фур, вивозячи на ринки різні дари ланів. Вересень був теплий і золотий, сонце застигало на якусь мить над бензоколонками, після чого швидко котилося геть від траси, на захід, освітлюючи якийсь час дорогу перевізникам городини. Іноді заїздив Ернст і розповідав Травмованому про відмінності ведення танкового бою. в денних та нічних умовах. Травмований швидко закипав і зникав у майстерні, розбиваючи на шматки чергові автомобільні туші. Час від часу, коли було не надто спекотно, велосипедом приїздив священик, з котрим ми затоваришували ще на похороні. Провадив довгі бесіди, бувало, залишався допізна, тоді ми вмикали радіо й слухали проповідників, котрі сиділи в далеких містах і так само, як і ми, не мали, вочевидь, чим заповнити ці чорні, розпалені зневірою ночі. Іноді священик привозив почитати. Побачивши якось у мене диски Паркера, спитав, чи я справді цікавлюсь джазом, і наступного дня притягнув заяложену монографію, присвячену становленню новоорлеанської джазової сцени. Якийсь час пробував говорити зі мною на теми штундизму, проте я виявив цілковиту неповагу до символів віри, і він заспокоївся. Але Кочині родичі, представники клану, вже вважали мене за свого, теж наїздили час від часу і всіляко залучали до справ громади. Ми з Кочею були кілька разів на їхніх богослужіннях, але до кінця не висиджували, Коча тягнув мене щоразу кудись на кухню, де знаходив запаси вина й тут-таки починав їх винищувати. Тамара теж іноді приїздила, завжди скуто віталась і ніби хотіла щось розповісти, проте кожного разу не знаходила слів, а я зі свого боку не виявляв особливого бажання про щось від неї довідатись. Є речі, які краще розглядати на відстані. Чужі інтимні стосунки саме до таких речей і належать.

За всім цим сонцем і тінями, піщаними бурями й щедрою пожухлою зеленню почався жовтень. Ранки були сонячними, проте прохолодними, кожного дня слід було чекати на циклони. Прокидався я вкрай неохоче, вибрідав на вулицю й, здригаючись від холоду, мився під рукомийником. Зубна паста за ніч замерзала, мов пломбір. Вранці довкола бензоколонок вистигав туман, у ньому проглядали поодинокі дерева. Осінь набирала сили, потрібно було готуватись до мороку й снігу.

Саме тоді й трапилась ця історія. Почалася вона так: пресвітер мав їхати кудись аж на кордон, аби обвінчати якихось своїх прихожан. Оскільки їхати випадало бог знає куди, вирішив відправитись цілою компанією. Громада виділила йому водія на прогнилій білій волзі й попросила Тамару теж поїхати, для легітимності. Коча мав так само долучитись до гурту, допомогти при таїнстві й загалом підстрахувати. І ось за кілька днів перед поїздкою до нас у гості завітав якийсь давній знайомий старого, з яким вони разом сиділи. Зустрівшись, друзі набрали вина і до пізньої ночі співали тюремних пісень, не особливо зважаючи на підступні й сповнені першого крижаного подиху осінні ночі. На ранок Коча вже ледь хрипів, а співкамерник його, зголосившись на велосипеді спуститись у долину за ліками, загалом десь зник. Разом із велосипедом, до речі. Тож Коча в розпачі розводив руками, лежав на канапі й пив гарячий чай, щедро розводячи його спиртом. І замість нього на вінчання їхати мав я. Ось так іноді трапляється у великій родині.

— Чому не можна обійтись без мене? Я в цьому не розбираюсь, ти ж знаєш.

— Гєра, — хрипів на це хворий Коча, — там є кому розбиратись. Так що не парся. Просто будеш крутитись біля них, і все. — Голос його сів, мов акумулятор. Старий тепер не так говорив, як шамкотів. — Ти ж бачиш, що я не можу.

— Так а сам ти для чого там потрібен? — не міг зрозуміти я.

— Там така штука — погано, якщо будуть одні цигани.

Потрібен хтось нормальний. Для підстраховки.

— А що в них за проблеми з циганами?

— Понімаєш, Гєра, — вони ж дикі. Вони один одному не довіряють. А тут цигани. Я тебе й не просив би, та справа сімейна. А ти нам як рідний. Тільки візьми мій костюм. А то ти на військовополоненого схожий. Давай, Гєрич, — треба ловити життя за хвіст.

— Що це хоч за люди? — допитувався я.

— Перевізники, — пояснював Коча. — Вони там усі з цього живуть. Там кордон поруч. Ось вони й живуть, як бог на душу покладе.

— І що — їх ловлять?

— Ловлять, аякже. Одних ловлять, інших випускають.

— А сюди вони як потрапили?

— Вони з нашими бізнес якийсь мають, — відповідав Коча. — Наші їм закидають китайську сантехніку, вони її переганяють через кордон, перевантажують у Ростові і знову женуть на Китай, уже як італійську. А де бізнес, там і віра, Германе.

— Ясно.

— Вони до нас на зібрання приїжджають, літературу беруть, якісь суми на церкву переказують. Хоча справа не в цьому.

— Да?

— Ага. Просто до кого ж і нести слово боже, як не до них.

— А батюшка за якими канонами службу-то править?

— Та ні за якими. За своїми власними канонами. Головне — мир у душі. І ноги в теплі. — І Коча хворо ховався під ковдру.

Ранньої суботньої години вони за мною заїхали. Я одягнув Кочин синій костюм, натягнув побиті берці й застрибнув до машини. Якби тоді, на початку, хтось розповів мені, чим усе завершиться, я б, можливо, поставився до цієї подорожі обережніше, проте хто ж міг знати, що все станеться саме так і що вся ця затія матиме такі наслідки.

Коли ловиш життя за хвіст, найменше думаєш, що з ним потім робити.

*

Те, як вони співали, нагадувало виконання національних гімнів на олімпійських іграх. Виводили душевно й злагоджено, хоча й не зовсім уміло. Багато хто не втрапляв у ноти, проте радість, що чулась у голосах, усе виправдовувала. Я відразу ж згадав похорон Тамариної мами: тоді так само, попри тугу й скорботу, котра мала би панувати, всі виконували життєствердні гімни, в яких дякували небесам за ласку й замовляли слово за ближніх. Тепер священик стояв на сцені й починав усе нові й нові куплети, громада легко підхоплювала слова й виспівувала, славлячи творця.

Тамара з водієм теж натхненно тягли мелодію подяки. Я почувався як гравець футбольної збірної з якої-небудь країни третього світу на тих-таки олімпійських іграх — відкривав рота й ловив початок слова, підхоплюючи його й голосно випльовуючи закінчення. Коли в пісні траплялись слова на зразок «благочестивими» чи «неопалимої», мій голос теж можна було