Читати книгу - "Тарас. Повернення"

— Той, що ходить по краю світу і людського горя. Тенгрі мені лазуровим зенітом сказав, що є країнці, які читають мудрість небес. Тарас такий.

Мама Мерейлі стала руки в боки і з іще більшою недовірою зиркнула на голомозину Шевченка, яку той, щоб охолодити тім’я після спеки пустелі, вкрив мокрим носовиком і від того достоту раював із блаженно-пришелепкуватим виразом.

Катя не зважала на недоброзичливе ставлення мами до Шевченка. В усьому, в чому була переконана, вона була категоричною. Тому, поки Мерейлі вивчала акина Тарази, Кизтумас узяла ослінчика і стала на нього в центрі юрти, щоб ширше відкрити отвір у дахові, запнутому спеціальним кошмовим покривалом. Її дратував густий дух цілющих трав і ядучий запах рогів сайгака, які стирчали з казана, варячись спільно з травою, і які нарешті також помітив Шевченко. Бабуся Каті Ажар відірвалася від варива й різким голосом сказала:

— Не відкривай тундік[84], ще холодно.

Кизтумас натомість не погодилася з бабцею і відповіла м’яко, але наполегливо:

— Я пущу в шанарик[85] більше вранішнього цілющого сонця і рештки гойного місяця. І дідусеві Парахату стане краще… До речі, а де тато?

— Він разом із чоловіками у Хвості Змія сидить. За цю ніч двічі відганяли казачий об’їзд. Уруси хочуть на нас вночі напасти. А ще наших чоловіків по всій пустелі вистежують і ловлять! За останній тиждень шістьох зловили й потягли у бік Новопетровського.

— Он як! А я думаю, чого в степу стільки джинів! — розлютилася Катерина казахською.

На слово «джинів» Шевченко з розумінням прореагував, знаючи, що йде мова про буревії в пустелі. Але далі вже нікого не слухав, його привабило освітлення в юрті. Він витягнув із сумки зошит і, щоб заглушити голод, роз’ятрюваний запахами варених рогів, малював у ньому вугільним олівцем виразисту, осяяну світлом із шанарика фігуру діда Парахата, що зі свистом постогнував, лежачи обличчям до стіни юрти. Від кожного вдиху спина йому надималася горбом, а сам він малів, неначе болячка втягувала йому в легені і його ноги, і голову, вкриту зеленою повстяною шапочкою. Зловивши погляд Катерини на собі, Тарас спитав дівчину:

— Твій дідусь на що хворий?

— У нєго льогкий больниє. Харашо, што ми успєль. Я должна з ним папращаться, — без тіні смутку проказала Кизтумас і раптом угледіла, що Шевченко вже намалював її діда з заокругленою від болісного дихання спиною.

Настрашена Катя кинулася до нього, щоб вихопити малюнок. За законами її віри людей малювати нікому не дозволено. Відтворювати образи світу може лише Аллах. Проте Тарас малюнок не віддав, сховав його в сумку, а сам сів зверху на неї, насуплений і сердитий. Йому було шкода віддавати на розтерзання свій малюнок. Він вийшов у нього дуже вдалим, із мінливою від горішнього посвіту опарою над джбаном, з різноплановими деталями, що дарували зображенню глибину й об’єм. Тому він не на жарт занепокоївся і збирався дати Катерині відсіч, якщо вона, бува, надумає на нього напасти й відібрати щойно намальоване. І Катя, наштовхнувшись на Тарасів сердитий погляд, відступила.

Мама і бабуся від такої витівки Шевченка переполошилися, заголосили, заплакали і поміж сліз та зойків заходилися сварити Катю. Дівчина вже й сама розгубилася, гнівно зиркнула на Тараса і з розпачем вибігла з юрти. За нею шаснули і Мерейлі з Ажар.

З вулиці долинув ґвалт і лемент, так наче весь аул збігся до юрти Катиних батьків і дізнався про те, що діда Парахата намалював якийсь навіжений урус.

І, поки на вулиці шуміли, Шевченко, сидячи по-турецькому на килимі й захопившись творенням, не помітив, як до юрти прослизнуло трійко дівчаток: старшій — десять, середній — сім, а найменшій — п’ять. Вони підступили з-за Тарасової спини, витріщилися очицями-півмісяцями на малюнок діда Парахата, що вмирав, і принишкли.

І тут геть несподівано дідусь перестав свистіти і стогнати. Потім охнув, перевернувся лицем до центру юрти, розплющив очі, всівся, плямкаючи губами, і високим голосом, наче нічого й не було, зикнув у бік Шевченка казахською:

— Батыр қараңды. Кѳрінбе кѳзіме![86]

Тарас, переконаний, що звертаються до нього, покірно підвівся і позадкував до виходу. Гріх турбувати людину при смерті. Одначе дід Парахат не збирався заспокоюватися. Він знову зіпнув і махнув рукою на дівчат, які ховалися за Шевченком.

— Кімге айтып тɏрмын. Қане, жоғалт кѳзіңді![87] — не вгавав дід і насупив круглі, як у сови, брови.

П’ятилітня дівчинка, шукаючи захисту, схопила Тараса за палець. І тільки тоді він побачив у себе за спиною цікаву дітвору. Насправді, дівчата аж ніяк не боялися діда Парахата. Вони радісно щебетали, корчачи дідові кумедні міни. І все ж таки найстарша нахилила понуро лоба, щось сказала Шевченкові незрозуміле, схоже на вибачення, і таки послухалася Парахата й вискочила надвір.

— А ты кыто, а? — нарешті звернувся до Тараса дід Парахат поганою російською. Він був доволі бадьорий і зовсім не нагадував того, хто