Читати книгу - "Останній тамплієр"

Венс поглянув на неї — з обережним виразом на обличчі.

— Я дуже вибачаюся за втручання, — нерішуче почала Тес, — сподіваюся, що ви мені пробачите за це. Знаю — сьогодні дуже особистий для вас момент, але повірте, я не мала іншого способу відшукати вас... — Вона замовкла, помітивши, як його обличчя ледь-ледь посвітлішало — схоже, він почав щось пригадувати. — Я — Тес, Тес Чайкіна. Донька Олівера Чайкіна.

Вона глибоко увібрала повітря і полегшено зітхнула. Пронизливі сіро-блакитні очі Венса стали менш похмурими, обличчя його посвітлішало, і в його рисах проступили залишки тієї харизми, яка справила таке сильне враження на Тес багато років тому. З пам'яттю у професора було явно все гаразд, бо він мовив:

— Я зрозумів, чому ви зараз здаєтесь мені іншою. Коли ми познайомилися, ви були вагітна. Пригадується, я ще й подумав, що закутень Туреччини був тоді для вас не найкращим місцем.

— Так, дійсно, — сказала Тес із полегшенням. — Я народила доньку, її звуть Кім.

— Мабуть, їй зараз уже... — Венс почав підраховувати, коли саме вони зустрічалися.

— Їй зараз дев'ять, — з готовністю підказала вона, але потім, знітившись, швидко відвела очі. — Вибачте, але... мені сьогодні тут дійсно не місце.

Тес вже була повернулася йти, коли усмішка зникла з його лиця. Поглянувши на надгробок, він спохмурнів і тихо мовив:

— Моїй доньці Анні було б зараз п'ять років.

Доньці? Тес спантеличено поглянула на професора, а потім перевела погляд на могильний камінь. Він був білим і елегантним у своїй простоті, і на ньому виднівся напис, викарбуваний літерами приблизно п'ять сантиметрів заввишки:

МАРТА І АННІ

ВЕНС

Нехай їхні посмішки осяюють світ,

кращий за наш.

Спочатку Тес не зрозуміла. А потім до неї дійшло.

Напевне його дружина померла під час пологів.

Тес відчула, як спалахнуло її обличчя від сорому за те, що вона вистежила цього чоловіка саме тоді, коли він вирішив прийти до могили своєї дружини та доньки. Вона поглянула на Венса і побачила, що той дивиться на неї; у зморшках на його обличчі заховався сум. Серце її захолонуло.

— Мені так незручно, — промимрила вона, — я не знала.

— Ми вже навіть вибрали імена: Метью, якби народився хлопчик, і, звичайно ж, Анні. Ми вибрали їх у той день, коли побралися.

— А чому... А що призвело... — Тес не змогла дібрати правильні слова.

— Це сталося, коли минула вже половина терміну вагітності. З самого початку вона перебувала під пильним медичним наглядом. Моя дружина... тобто, ми обидва були вже не надто молоді для первістка, а у членів її родини був спадковий високий тиск. Так чи інакше, але у неї розвинулася хвороба, що зветься преклампсія. Лікарі не знають, чим вона спричиняється. Мені сказали, що це — досить звичне явище, але інколи воно може становити загрозу життю. Саме так і сталося у випадку з Мартою.

Венс замовк, тяжко зітхнув і відвів погляд убік. Видно було, що йому боляче розповідати про це, і Тес хотіла, щоб він припинив, вона ладна була крізь землю провалитися, аби тільки її егоїстична присутність не змушувала його говорити далі.

Але було запізно.

— Лікарі сказали, що нічого не можуть вдіяти, — продовжив він. — Вони сповістили нас, що Марті доведеться робити аборт. Анні була надто маленька, щоби мати хоч якусь надію вижити в інкубаторі, а шанси Марти благополучно пережити пологи ставали все меншими з кожним днем.

— І аборт...

У Венса був такий погляд, наче він зазирав собі в душу.

— У звичайній ситуації ми б не вагалися з вибором. Але тут все було інакше. Під загрозою знаходилося життя Марти. І ми зробили те, що робили завжди. — Його обличчя вкрила тінь злості. — Ми звернулися за порадою до священика нашої парафії, отця Маккея.

Тес аж заціпеніла, здогадавшись, що було далі.

Обличчя Венса напружилося.

— Його позиція, як і позиція Церкви, була у цьому питанні абсолютно однозначною. Священик сказав, що це буде вбивство. Розумієте, не просто вбивство, а найогидніше з усіх убивств. Жахливий, невимовний злочин. О, як красномовно він про це теревенив! Казав, що ми порушимо заповідь Божу — «Не вбивай!» Казав, що тут йдеться про людське життя, що ми уб'ємо людину на самісінькому початку її життя, і це буде вбивство найбезневиннішої жертви. Жертви, яка іще нічого не розуміє, жертви, яка не може вам заперечити, не може навіть благати, щоб ви залишили їй життя. Потім він спитав нас, чи наважилися б ми на це, якби почули її плач і побачили її сльози. А на довершення він навів такий вбивчий, на його погляд, аргумент: «Якби ви мали однорічну дитину — ви б убили її заради спасіння власного життя? Звичайно ж, що ні. А одномісячну? А одноденну? Коли ж насправді годинник починає відміряти життя?» — Венс перевів подих і скрушно похитав головою, згадуючи пережите. — Ми прислухалися до його поради і поклалися на волю Божу.