Читати книгу - "Цинкові хлопчики"

Рядовий, стрілець

Донька прийшла зі школи і каже:

— Мамо, ніхто не вірить, що ти була в Афганістані.

— Чому?

Питають:

— Хто твою маму туди посилав?

А я ще не звикла до мирного життя... Насолоджуюся ним... Не звикла, що не стріляють, не обстрілюють, можна відкрити кран і випити склянку води, і від неї хлоркою не тхне. Там хліб із хлоркою, булочки з хлоркою, макарони, каша, компот із хлоркою. Уже два роки вдома, пам’ятаю, як із дочкою зустрілися, а решта не затримується в пам’яті, воно таке маленьке, нікчемне порівняно з тим, що пережито там. Ну, купили новий стіл на кухню, телевізор... А що ще тут відбувалося? Нічого. Доня росте... Вона до Афганістану писала командиру частини: «Поверніть мені якнайшвидше маму, я дуже скучила...» Окрім доні, мені після Афганістану ніщо не цікаве.

Там річки казково блакитні... Блакитна вода! Ніколи не думала, що вода може бути такого небесного кольору. Червоні маки ростуть, як у нас ромашки, багаття маків біля підніжжя гір. Високі горді верблюди спокійно дивляться на все, як діди. На «протипіхотці» (міні) підірвався віслючок, тягнув на базар візок із апельсинами. Лежав і плакав від болю... Наша медсестра його перев’язувала...

Будь ти проклятий, Афганістане!

Я не можу після нього спокійно жити. Жити як усі. Приїхала... Спочатку сусідки, подружки в гості часто просилися:

— Валю, ми до тебе заскочимо на хвилинку. Розкажи, який там посуд? Які килими? Правда, що шмоток навалом і відеотехніки? Магнітофони, плеєри... Що ти привезла? Може, щось продаси?

Домовин звідти привезли більше, ніж магнітофонів. Про них забули.

Будь ти проклятий, Афганістане!

Дочка росте... Квартира в мене однокімнатна, маленька. Там обіцяли: повернетесь додому, вам за все віддячать. Звернулася до райвиконкому, узяли мої папери.

— Ви поранені?

— Ні, я ціла повернулася. Зверху ціла, а що в душі, не видно.

— Ну, і живіть як усі. Ми вас туди не посилали.

У черзі за цукром:

— Звідти всього навезли і тут права качають...

Поставили відразу шість домовин: майор Яшенко, лейтенант і солдати... Вони лежать, обгорнуті в білі простирадла... Голів не видно, їх немає... Ніколи не думала, що чоловіки можуть так кричати, ридати... Фотографії в мене лишилися... На місці загибелі ставили обеліски з великих осколків бомб, карбували прізвища на каменях. «Духи» скидали їх у прірву. Розстрілювали пам’ятники, підривали, щоб жодного сліду не лишилося від нас...

Будь ти проклятий, Афганістане!

Дочка виросла без мене. Два роки в школі-інтернаті. Я приїхала, учителька скаржиться: у неї самі «трійки». Як мені з нею розмовляти? Вона вже велика стала.

— Мамо, що ви там робили?

— Жінки там допомагали чоловікам. Я знала жінку, яка сказала чоловікові: «Ти будеш жити», і він жив. «Ти будеш ходити». І він ходив. Перед цим вона забрала в нього листа, написаного дружині: «Кому я потрібен безногий?! Забудьте про мене». Вона йому сказала: «Пиши: “Вітаю, люба дружино й любі Аллочко і Альошо...”»

Як я туди поїхала? Мене викликав командир: «Треба!» Ми виховані на цьому слові, у нас звичка. На пересилці лежить на голому матраці молода дівчина і плаче:

— У мене вдома все є: чотирикімнатна квартира, наречений, люблячі батьки.

— Навіщо ж приїхала?

— Сказали, що тут складно. Треба!

Я нічого звідти не привезла, окрім пам’яті.

Будь ти проклятий, Афганістане!

Ця війна ніколи для мене не скінчиться... Дочка вчора повернулася від друзів:

— Мамо, коли я сказала, що ти була в Афганістані, одна дівчинка чомусь засміялася...

Що мені їй відповісти?

Прапорщик,

начальник секретної служби

— Смерть — страшна річ, але є речі страшніші... Не кажіть при мені, що ми — жертви, що це була помилка. Не вимовляйте при мені цих слів. Я не дозволяю.

Ми воювали добре, хоробро. За що ви нас? Я прапор, як жінку, цілував. Зворушено. Нас так виховали, що це священне, якщо ти поцілував прапор. Ми любимо Батьківщину, ми їй віримо. Ну-ну-ну... (Нервово застукав пальцями по столу.) Я ще там... Під вікном «стрільне» вихлопна труба — тваринний жах. Дзвін розбитого скла... У голові одразу пусто-пусто, порожнеча дзвенить у голові. Дзвінок міжміського телефону, ніби десь стріляють... Я не бажаю все це перекреслити, я не можу топтати свої безсонні ночі. Свої муки. Не можу забути холодок по спині за п’ятдесяти градусної спеки...

...Їхали машинами і горлали пісні. Гукали, кепкували з дівчат, з вантажівки вони всі красиві. Ми їхали веселі. Траплялись боягузи:

— Я відмовлюся... Краще тюрма, ніж війна.

— На, тримай! — Їх били. Над ними знущались, вони навіть тікали з частини.

Першого вбитого я витягнув із люка. Він сказав: «Хочу жити...» — і вмер. Ну-ну-ну... Після бою нестерпно дивитися на красу. На гори, на бузкову ущелину в тумані... Гарного птаха... Хочеться все це розстріляти! Стріляю... Стріляю в небо! Або тихий-тихий стаєш, ласкавий. Знайомий хлопець помирав довго. Лежав він, як дитина, яка щойно навчилася говорити, називав і повторював усе, що наверталося на очі: «Гори... Дерево... Пташка... Небо...» Так до самого скону...

Молодий царандой, це в них міліціонер:

— Я помру, Аллах забере мене на небо. А ти куди потрапиш?

Куди я потраплю?!

Потрапив до шпиталю. Приїхав до мене в Ташкент батько:

— Після поранення ти можеш лишитися в Союзі.

— Як я лишуся, якщо мої друзі там?

Він — комуніст, але ходив до церкви, ставив свічку.

— Навіщо ти це робиш, батьку?

— Мені треба вкласти в щось свою віру. Кого мені ще просити, щоб ти повернувся?

Поряд лежав хлопець. До нього приїхала мати з Душанбе, привезла фрукти, коньяк:

— Хочу сина вдома лишити. Кого просити?

— Випиймо, мамо, краще твій коньяк за наше здоров’я.

— Хочу сина вдома лишити...

Випили ми її коньяк. Цілий ящик. Останнього дня почули: у одного з наших у палаті виявили виразку шлунка, кладуть до медсанбату. Шкура! Ми його обличчя зітерли для себе з пам’яті.

Для мене — або чорне, або біле. Сірого немає. Жодних напівтонів.

Нам не вірилося, що десь цілий день дощ, сліпий дощ. Наші архангельські комарі над водою гудуть. Тільки випалені шершаві гори... Підсмажений колючий пісок... Ну-ну-ну... І на ньому, як на великому простирадлі, наші скривавлені солдати