Читати книгу - "Цинкові хлопчики"

А ви кажете — забути?!

Повертались: хто з японським магнітофоном, хто чиркав музичними запальничками, а хто в праному-превипраному хебе і з порожнім «дипломатом».

Ми воювали добре, хоробро. Нас нагородили орденами... Кажуть, що нас, «афганців», і без орденів упізнають, за очима:

— Хлопче, ти з Афгану?

А я йду в радянському пальті, у радянських черевиках...

Рядовий, зв’язківець

— А раптом вона жива?

Може, вона жива, моя дівчинка, але десь далеко... Я все одно рада, де б вона не була, тільки б жила. Так я думаю, так цього мені хочеться, дуже хочеться! І ось мені наснився сон... Ось вона прийшла додому... Узяла стілець і сіла посеред кімнати... Волосся довге в неї, дуже гарне, розсипалось по плечах. Вона його так відкинула рукою і каже: «Мамо, ну що ти мене все кличеш і кличеш, ти ж знаєш, що я прийти до тебе не можу. У мене тут чоловік, двоє дітей... У мене родина...»

І я ще вві сні відразу згадала: коли її поховали, минув, напевне, місяць, мені подумалось — її не вбито, а її вкрали? Це було мені розрадою. Ми часом ідемо з нею вулицею, на неї озираються... Вона висока, і це волосся ллється... І ось я отримала підтвердження, що здогадка моя правильна. Десь вона живе...

Я — медик, я все життя вважала, що це — свята професія. Дуже її любила, тому і донечку захопила. А тепер кляну себе. Не було б у неї цієї професії, вона лишилася б удома і жила. Тепер ми з чоловіком тільки удвох, у нас нікого більше немає. Порожньо, жахливо порожньо. Ось увечері сідаємо, ось дивимося телевізор. Сидимо, мовчимо, іноді слова за весь вечір не промовимо. Тільки коли починають співати, я заплачу, а чоловік застогне — і піде. Ви не уявляєте, що тут, у грудях... Уранці треба йти на роботу, а підвестися не можеш. Такий біль! Я інколи думаю, що не зведуся й не піду. Буду лежати... Буду чекати, щоб узяли мене до неї. Покликали...

Я схильна уявляти, і я весь час із нею, ніколи в моїх мріях нічого не повторюється. Я навіть разом із нею читаю... Правда, тепер я читаю книжки про рослини, про тварин, про зорі. Про людей не люблю, про людські справи... Весна настала... Думала, що природа мені допоможе. Поїхали за місто... Фіалки квітнуть, на деревах листочки дитячі. А я почала кричати... Так краса природи, радість живого на мене подіяли... Почала боятися плину часу, він забирає в мене пам’ять про неї. Зникають подробиці. Слова... Що вона говорила, як посміхалася... Зібрала з костюму її волосся, склала в коробочку. Чоловік спитав:

— Що ти робиш?

— Хай буде. Її вже немає.

Іноді сиджу вдома, думаю і раптом чітко чую: «Мамо, не плач». Озирнуся — немає нікого. Продовжую далі згадувати. Ось вона лежить... Яму вже викопано, уже земля готова її прийняти. А я стою перед нею навколішки: «Донечко моя мила! Донечко моя люба! Як же це так сталося? Де ти? Куди ти пішла?» Але вона ще зі мною, хоч і в домовині лежить. Але незабаром буде в землі.

Пам’ятаю той день... Вона повернулася з роботи і сказала:

— Мене викликав сьогодні головлікар. — І замовкла.

— І що? — Я ще нічого не почула у відповідь на своє запитання, але мені вже недобре стало.

— Прийшла до нашої лікарні рознарядка відправити одну людину до Афганістану.

— І що?

— Потрібна саме операційна сестра. — А вона працювала операційною сестрою в кардіології.

— І що? — Я забула всі інші слова, повторювала одне і те саме.

— Я погодилася.

— І що?

— Комусь усе одно треба їхати. А я хочу побувати там, де складно.

Уже всі знали, і я теж, що йде війна, ллється кров. Я заплакала, а сказати «ні» не змогла. Вона б суворо подивилася на мене:

— Мамо, а як же клятва Гіппократа?

Кілька місяців вона готувала документи. Принесла й показала характеристику. Там були слова: «Політику партії та уряду розуміє правильно». А я ще не вірила.

Говорю про неї... І мені легше. Ніби вона тут... Я завтра її ховати буду... Вона ще зі мною... А може, вона десь живе? Я тільки б хотіла знати: яка вона тепер? Чи довге в неї волосся? Навіть яка кофтинка на ній? Мені все цікаво...

Моя душа зачинилася... Я людей не хочу бачити. Я люблю бути сама... Я з нею, зі Світланкою своєю, тоді розмовляю. Варто комусь зайти, усе руйнується. Нікого не хочу пускати в цей світ. До мене мама із села приїжджає, але я навіть із нею не хочу ділитися. Одного разу лиш прийшла до мене жінка... З моєї роботи... Ось її я не відпускала, ми з нею до ночі просиділи... Уже чоловік її непокоївся, що метро зачинять... У неї повернувся з Афганістану син... Став як маленька дитина: «Мамо, я буду пекти з тобою пироги... Мамо, я піду з тобою в пральню...» Він боїться чоловіків, товаришує лише з дівчатками. Вона побігла до лікаря. Лікар сказав: «Терпіть, мине». Мені тепер такі люди ближчі, рідніші. Я могла би з нею дружити, з тією жінкою. Але вона до мене більше не прийшла, вона дивилася на портрет Світланочки і весь час плакала...

Але я щось інше хотіла згадати... Що ж я хотіла згадати? Га?! Як вона приїхала вперше у відпустку... Ні, ще про те, як ми її проводжали, як вона їхала... Прийшли на вокзал її шкільні друзі, товариші з роботи. І один старий хірург нахилився і поцілував їй руки: «Більше я таких рук не стріну».

Приїхала у відпустку. Худенька, маленька. Три дні спала. Прокинеться, поїсть і спить. Знову прокинеться, поїсть і спить.

— Світланочко, як тобі там?

— Усе добре, мамо. Усе добре.

Сидить, мовчить і тихо сама до себе посміхається.

— Світланочко, що в тебе з руками? — Я не впізнала її рук, вони стали такими, ніби їй п’ятдесят років.

— Там, мамо, багато роботи. Чи можу я думати про свої руки? Ти уявляєш: готуємось до операції, миємо руки мурашиною кислотою. А лікар підходить до мене і каже: «Вам що, своїх нирок не шкода». Він про нирки свої дбає... А поряд люди помирають... Але ти не