Читати книгу - "П’ятий номер"

Іншого разу здалося йому, що сидить він у горі, запечатаній стома печатками, як ланцями, і тільки очима розставляє прозорі свої сітки. Він подивився собі на руки, були вони важкі, спрацьовані, покриті рубцями й мозолями, чорні й величезні руки людини, яка знає тільки важку працю.

– В тебе хоч гроші є? – спитала мати, і він запаморочено подивився на неї.

– Щось питала?

– Гроші хоч у тебе на дорогу є?

– Та де! – сказав він знехотя і знову повернувся до вікна.

Мати зітхнула, звелася і пішла до шафи. Довго там порпалася, перебираючи й перекладаючи білизну і якісь папери. Він же дивився на дорогу, а часом і на будинок навпроти – було там відчинене вікно; бачив, як по кімнаті снується вогненно-руда Розумиха.

Мати витягла нарешті з шафи загорнутий у хустинку клуночок і, розв’язавши вузлика, лічила папірці. Відклала їх більш половини, знову ретельно зав’язала вузлика і сховала.

Пішла до нього, тримаючи в руці гроші, а він тут, на стільці, раптом скулився і змалів. «Так завжди, – подумав він. – Завжди вона мені дає ці гроші».

– Візьми! – сказала мати, і він знав, що обличчя її стягнуте в цей момент болющою судомою. Але не дивився на неї, знав, що ось-ось він настане, цей вирішальний момент, коли йому таки доведеться податися до вокзалу і знову слухати погук паротяга.

Він простяг, не дивлячись, руку й сховав до кишені те, що йому давала мати. «Так, – подумав він, – вся ця історія – сон, сліпе наслання, дурна вигадка». Йому раптом закололо під серцем. Гостро й нудно відчув, що десь зовсім поруч живе пітна, холодна зебра, в якої порожні й зимні очі; він даремно собі вигадував образ інший: м’який запах молока, наглий нудотний потяг, теплий дух жіночого поту, стогін од солодкої немочі, розхилена червона глибінь, в якій він згорає, і, нарешті, повні гарячої пристрасті величезні очі – все це він вигадав. Ніколи не пив тих повних червоних вуст, не відчував від неї корчівного, нестримного болю, найвищого щастя – самі тільки трем та знемога.

Ще раз зирнув на дорогу, немов хотів побачити сподіване, але була вона безнадійно порожня. Тоді звівся з ослінця, вже остаточно знаючи, що таки поїде сьогодні, а його мандрівка таки цілком даремна: вогонь його палитиме, як і палив.

– Поїж, – сказала мати, і він побачив на столі тарілку супу, що легенько парувала. В жовтих кружалах жиру, як у збільшувальному склі, плавала домашня локшина.

Його знудило від самого вигляду того супу, але хотів догодити матері. Взяв ложку й неохоче занурив її в юшку.

– Не гризись, – м’яко озвалася мати, і голос її долинув до нього наче з іншої кімнати. – Що сталося, те сталось, і його не одміниш…

Він аж здригнувся на ці материні слова: чи ж так не одміниш? «Таки не одміниш», – подумав він, несучи до рота першу ложку.

В кишені у нього лежали материні гроші, які також пекли його: думав, що при першій нагоді відішле їх матері. Всередині у нього вже прокинувся той-таки знайомий черв’ячок, який і досі смоктав і виїдав йому душу. Через це страва не лізла в горло, і він поклав ложку на стіл.

– Чого ти? – переполошилася мати. – Дорога далека, а з собою в мене нема чого дати.

– І не треба, – сказав він.

– Нє, ти поїж, поїж! – наполягала мати, і він знову неохоче взявся до ложки. Їв, насилу штовхаючи в горло юшку, нудота почала підійматися йому від шлунка до горла, мати сиділа навпроти і незмигно дивилася, а йому від того погляду ставало ще мулькіше. Однак їв, доки не побачив дна тарілки, а на ньому кілька зелено-жовтих листків, що каламутно просвічувалися крізь сіру водяну плівку: була це його тарілка, і в час своїх шаландань по світу, бувши голодний, не раз її згадував.

– Я тебе проведу, – сказала мати.

– Думаєш, не поїду, – гірко засміявся він. – Поїду…

– Знаю, що поїдеш, – почервоніла мати. – Просто провести тебе хотіла…

– Не треба, – сухо й твердо відказав він. – Ні до чого це…

Вона промовчала, а він звівся з-за столу і за мить знову був біля вікна.

І раптом його руки заціпеніли і вп’ялися у підвіконня. Шматок дороги, що його бачив, начебто засвітився, застрибав перед очима і покрився барвистими смугами. По вулиці йшли Горбатий і Валька – ці дві постаті раптом упали в мозок, як міраж, дивне, навіть чудернацьке наслання. Так, це була вона. Він аж подався до шибки, спрагло вдивлявсь у її обличчя – густі широкі брови, великі очі, малий лоб, пухкі вуста, вся вона – міцна й невисока, жилаві литки, засмаглі й лискучі, на ногах туфлі на високому підборі – кривуляла, бо вулиця надто нерівна.