Читати книгу - "П’ятий номер"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Ти мене тяжко образив, – сказав Горбатий, приплющившись і аж похитуючись у своїй безмежній печалі. – Я ніколи тобі цього не вибачу. Ти таки злодій, злодій, злодій, – він закричав безгучно, самими тільки губами, які пристрасно злетіли над двома рядами його чудових зубів, – ти все це в мене таки вкрав, і я тобі ніколи цього не вибачу!
Він почав збирати з тарілок недоїдки і зсипав їх в одну тарілку. І хоч жир уже застиг і їжа давно прохолола, сів коло тих недоїдків і з апетитом усе з’їв. Відтак відкинувся від столу, випростався і знову позирнув на стіну. Була вона порожня, так само як і його хата, хіба що шкрябалася так само десь у кутку миша. «Харашо», – сказав він і раптом захихотів. Водив головою, утирав собі сльози з очей і хихотів. Відтак зліз із ослінця і, так само підхихикуючи, почав збирати накидані на ліжку карти. Поклав їх на стільця, а сам поліз, як був, у черевиках і в одежі на ліжко. Ліг на бік, скрутився бубликом і, підхихикнувши востаннє, раптом випустив із своїх грудей густе і гаркітливе хропіння.
9.Андрій сидів у залитій сонцем кімнаті. З рибальством йому не повелося, бо таки не дійшов до того місця, де пас корову похмурий чолов’яга. Бо той аж розвернувся до них з матір’ю, так йому було цікаво їх бачити, – Андрієві ж застукала в душу тривога. Він повернув додому, на превелике материне задоволення, бо вона побоювалася, що не риба його витягає з дому. Боялася, що знову рушить він на пошуки Вальки, а до добра це напевне не доведе.
Він того ранку не промовив більше ні слова, хоч вона говорила й говорила, боячись, що він таки встане й піде, але він сидів і сидів у залитій сонцем кімнаті і дививсь у вікно, за яким бачив шматок вулиці. По тому шматку вряди-годи перехоплювалися перехожі, здебільшого сусіди, і він байдуже їх упізнавав. Власне, це місце було материне, вона любила просиджувати тут годинами, але зараз їй було не до того – все в ній завмерло і зціпилося, як бувало завжди перед бідою. Може, через те не змовкала вона ні на хвилину, майже не слухаючи власних слів, так само як не слухав її й Андрій, – було те материне говоріння як дзизкотіння мухи… Єдине діло, яке мав зараз, – це й було спостереження того клаптя дороги, зрештою, це його остання сподіванка. Не було вже ніякої рації розшукувати Вальку, живило його завзяття, не зовсім уже збагненне. Це, очевидно, й був отой чорний вогонь, що палив його повсякчас, і не мав сили з ним упоратися. Отож сидів він перед вікном і впізнавав сусідів, яких не бачив кілька років і які за ці кілька років зовсім не змінилися. Так любив він сідати й раніше, коли ще був хлопцем і коли запалила його вперше лиха пристрасть: сидів і сподівався, що пройде вона дорогою – не могла не пройти. Зараз не було вже того радісного збудження, хіба що глуха пригноба, важка втома, а те, що мав би узріти у вікно, мало стати останнім актом його такої невдачливої поїздки. Так, згоджувався лише побачити її, хоч би й через скло – задля цього, очевидно, він і приїздив і задля цього зважився на чималі неприємності, які виникнуть через цю його втечу. «Вони можуть виникнути, ці неприємності, й тут», – подумав він приречено й роздратовано цмакнув.
– Що збираєшся робити? – спитала мати, нарешті обірвавши потік велемовства.
Він смикнув плечем, не повертаючись від вікна.
– Їхати тобі вже треба, – зітхнула мати.
Він знав це й сам. Коли б і справді розшукав її, вже вкотре подумалося, нічого б це не змінило. Але йшлося уже не про те, треба було хоч якось загасити той вогонь, що попелив його.
– Мені треба їхати, – сказав він і повторив подумки: «Мені треба конче їхати!»
Цей вогонь, думав він, пече сильніше, і він зовсім від того здурів. «Я трачу глузд, – думав він. – Хай же воно западеться!»
Але не міг зрушити од вікна, так само як не хотів думати про мандрівку назад. Мати вже оповіла йому і про Лебедиху, яку згадала була Коростячка, – туди також не було чого йти. «Мати все знає, – думав він. – Про всіх і про все».
Але йому таки треба було побачити Вальку, треба було впевнитися, що і в ній нічого не змінилося за ці кілька років, як і в тих сусідів, котрі оце пробігають перед ним по дорозі. «Це єдиний спосіб, щоб забути її», – думав він уже з якимсь розпачем, серце йому згризала щораз лютіша й лютіша туга. Через це він не відривав очей від дороги, йому навіть здалося, що вулиця – це каламутний потік, пообидвабіч якого випинаються горби. Він
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «П’ятий номер», після закриття браузера.