Читати книгу - "Зірки Егера"

— А де ж вельмишановний пан? — запитав Гергей.

— Ховає! — відповів Цецеї байдужим голосом.— Зібрав кілька ченців, і вони все ховають.

— Німців?

— Авжеж, німців! Відтоді як триває війна, він щодня на кладовищі. Знайшов клопіт — німців ховати. Було б кого!

— А не стріляли в нього?

— Вони в білих сутанах. По них не стріляють.

— А я бачив чимало непохованих.

— Вірю тобі, братику. Багацько ми їх порубали.

Звертання «братику» неприємно вразило Гергея. Але він уже не міг втриматися, щоб не повернути розмову про Віцушку.

— Зараз вона теж біля королеви?

— Так,— відповів старий і, підвівшись, зашкандибав по кімнаті. Набравши поважного і суворого вигляду, він розповів, що недавно чернець Дьєрдь відвів Віцушку в палац і там у саду познайомив її з королевою. Королевич, іще зовсім маля, усміхнувся Віцушці й простягнув до неї рученята. Віца не розгубилася, підхопила його, як це звикла робити вдома, коли брала селянських діток, погойдала ним без усякої запопадливості. Потім ще й сказала: «Пустунчику!» Відтоді королева лишила її біля себе і навіть додому не пускає на ніч.

Гергей спочатку слухав старого тільки з цікавістю, потім очі його загорілись. Лиш одне його дивувало: чому старий Цецеї такий набундючений і так холодно позирає на нього? Гергей знову спохмурнів.

— Ну, що з тобою? — гаркнув старий.— Чого ти витріщився на мене?

— Я втомився і хочу спати,— відповів Гергей, ледве стримуючись, щоб не заплакати.

Він зрозумів, що ніколи не бути маленькій Еві його дружиною.

Але що ж насправді трапилося в Буді?

Німці хотіли зайняти її. Королева сама цьому б не перечила, але ж угорським вельможам цей намір аж ніяк не сподобався. Щоб це у палаці Матяша порядкували німці!

Угорці покликали на допомогу турків, а до приходу їхніх військ самі успішно оборонялися. Коли прибули перші загони турецької армії, ряди німців на той час уже дуже порідшали.

І коли з'явився султан зі своєю незліченною раттю, армія Роггендорфа вже була розгромлена.

Чернець (так називали славного Дьєрдя Мартінуцці) привітав султана чотирма сотнями полонених німців.

Разом з ченцем поїхали Балінт Терек і сивоволосий Петер Петрович.

Султан розташувався зі своїм військом у Черепеші, неподалік Буди. Угорських вельмож він зустрів люб'язно у своєму шовковому шатрі з вежкою і ганком. Усіх трьох він знав особисто. Йому було відомо й те, що розум угорців — чернець Дьєрдь. З Балінтом Тереком він познайомився ще в ті часи, коли збирався підняти над Віднем турецький стяг з півмісяцем. Тоді Балінт Терек ущент розбив військо Касона-паші; відтоді турки згадували угорського витязя, як «вогненного диявола».

Товмач уже повідомив султана, що старий Петрович близький родич малолітнього королевича і що це саме він збив з коня у 1514 році Дьєрдя Дожу і захопив його в полон.

Вельмож провели до шатра. Всі троє поштиво вклонилися. Коли султан вийшов назустріч і подав їм руку, чернець теж ступив крок уперед і поцілував падишахові руку. Старий Петрович зробив те ж саме.

Тільки Балінт Терек замість того, щоб цілувати руку, вклонився ще раз, збліднувши в обличчі, а тоді все-таки гордо глянув на султана.

Це вже було зухвальство! У ченця все похололо всередині. Якби він міг знати, що так вийде, то не вмовляв би пана Балінта їхати разом.

Султан і оком не змигнув. Він підняв руку, простягнуту для поцілунку, й поклав її на плече Балінту Тереку, обняв його.

Все вийшло так по-родинному й по-угорському, наче інакше й бути не могло.

У шатрі трохи поодаль стояли й молоді султанові сини. Вони люб'язно поручкалися з угорськими вельможами. Їх, видно, заздалегідь навчили, як поводитись у таких випадках. Затим вони знову відійшли за спину батька і вп'ялися поглядами в Балінта Терека.

Мали на що дивитися! Яке горде обличчя, який величавий красень-угорець! Одягнений у червону атласну одежу, Балінт Терек затьмарював собою всіх вельмож.

І султан теж у свою чергу зиркав старечими булькатими очима на Балінта Терека частіше, ніж на ченця, що, раз у раз кланяючись, хитро й пишномовно пояснював латиною, що німецьку загрозу вдалося відвернути і угорці тепер щасливі, бо відчувають себе під крилом у такого могутнього покровителя.

Товмачем був Сулейман, худорлявий старий пан з хворобливим обличчям; він іще юнаком потрапив до турків з угорської землі і тому вільно володів обома мовами. Сулейман перекладав слово в слово з того, про що говорив чернець.

Султан кивав головою. Коли чернець Дьєрдь закінчив свою